— Убили… Його вбили… Він не тікав… — уголос промовляє Андрій.

— Ви щось сказали, панцю? — запитує писар. Він вигулькнув з-за спини так, ніби весь час стояв там, дослухаючись до Андрієвих думок. — Остережіться, коханий… Не раджу, не раджу… Айно, ходіть за мною.

«Чого він од мене хоче? Чого чіпляється?»

— Куди ви його? — не пускає Андрія Яцків. — Нездужає він…

— Не турбуйтеся, пане Яцків, це поруч. П'ятий барак, праворуч біля вікна. Добре місце… — На вустах у писаря елей, а в очах — колючки неприязні.

— Максиме, я заскочу перевідати…

Андрієві байдуже. Йому аби швидше дістатися до ліжка. Голова важчає, а в руках і ногах — бридка млость. З кожним кроком земля все більше розхитується, неначе палуба в шторм.

Барак набитий ліжками, мов вулик стільниками. Двоповерхові, на чотири матраци, застелені благенькими ковдрами, вони тиснуться одне до одного так щільно, що здаються суцільними нарами.

— Оце ваше місце. Нижнє, біля вікна. Тут чисто. Відпочивайте. Радий був прислужитися… — Писар задкує між ліжками і нараз щезає.

«Господи, в голові круговерть… Туман… Звідки ця важка втома?.. Невже я й справді захворів? А може, той рябий чогось підсипав у кашу? Адже саме після того обіду все провалилось у темряву…»

— Яка зустріч?!

Слова, мов постріл, б'ють у потилицю. Андрій повертається на голос — перед ним Тур. Стоїть, спершись ліктем на край верхнього ліжка, посміхається, а очі холодні, як у мерця. За ним ще якісь люди. Зривають ковдри і, затулившись ними, наче щитами, сунуть з усіх боків, аж поки простір у кутку барака не обмежується двома ліжками і проходом, де стоять Андрій з Туром.

— Слава Йсу… Таки зустрілися… А то я вже був і надію втратив. Ну, що?! Віддячили тобі твої совіти?

Андрій мовчить.

— Бачу, заціпило! — Тур скреготнув зубами. — Язика зі страху проковтнув! Шкода, що я не відтяв його тобі ще там, у Карпатах.

— А як без мене передали б того фальшивого мандата? — відказує Андрій, відчуваючи, як кров ударила йому до голови. Страху перед Туром не було, хоч він і розумів: ті, хто ховається за ковдрами, не помилують.

— Про мандат сам допер чи кадебісти підказали? — Тур набичився, аж очі кров'ю налились. — І як же ти, такий кмітливий, а не потрафив совітам п'яти лизати? Цікаво, за які гріхи вони жбурнули тебе сюди, до нас? Адже знали, що тут відомо про твою зраду Україні…

— Ви — то ще не Україна… Але і вас я не зраджував, бо завжди стояв супроти вас.

— Ач, як заговорив, ідейний… Може, тебе агітатором до нас приставили? Таж вони знали, що я тут, знали, ще я тобі не подарую… Виходить, на з'їдень кинули. Не захотіли об таке падло рук бруднити. Але нічого, ми не погребуємо.