Болеслав Новак спить погано, раз у раз прокидається.

Іноді, навіть досить часто, приходить мати й каже: «Болеку, Болеку, вставай». — «Я — Бартек, для тебе я завжди буду Бартеком, тільки на час мушу бути Болеком». — «На час? На який час?» — «Надовго, надовго, хіба що поїду в Америку. Або подамся в радянську зону, а звідти — далі. Тоді напишу». Приходить і Магда. «Болеку, — каже, — Болеку, не впізнаєш мене? Це я, справді я». — «Мене звуть Бартек, для тебе я завжди Бартек, не забувай мене, — я тебе мушу забути, але ти мене пам’ятай. Я тут живу, хоча й помер; це дуже цікаво, було б навіть кумедно, якби не побоювання не знати чого — рипіння сходів, кожного обличчя, що з’являється у дверях трамвая, — все-таки важко звикнути до життя після своєї смерті, дуже добре, що тут оселилася ця родина; звідки? З Литви, на щастя; спочатку я подумав, що, може, з Кольська; це, власне, залишки родини — стара бабуся, висока, огрядна, і маленький внучок, заїка, його батько, партизан, загинув у бою; вона страшенно балаклива, тільки й жде пана Болеслава й відразу виливає на нього цілий потік слів, розказує, розказує, а потім береться розпитувати, і тоді він оповідає, як було там, у Німеччині, як він працював у бауера, а потім на заводі, оповідає, оповідає й кінець кінцем сам починає вірити в того бауера, в той завод, у ту бомбу, що гризонула його, залишивши глибокі шрами на правому плечі й під ключицею.

В районній комендатурі його визнано непридатним до військової служби, але трамвайним кондуктором він працювати може, для цього не треба мати цілком здорові руки; у вагон входить хлопець, років двадцяти, в мундирі без пояса і з зірочками підпоручника, зігнутий, спирається на палицю, хлопцю їхати недалеко. «Допомогли б вийти інвалідові», — це звертаються до нього, кондуктора Болеслава Новака. «Я сам інвалід», — буркнув він, враз зненавидівши підпоручника; ця ненависть глибока й невгасима, а балакуча сусідка непокоїться, чи не захворів пан Болеслав; він хворий, справді, але це така хвороба, від котрої не поможуть ані ліки, ані бабська премудрість; вдома він сидить над зошитом, в який записуватиме думки, не тільки думки, треба хоч у такий спосіб вернутись до самого себе, щоб не стати остаточно іншою людиною; сидить над зошитом, але не наважується писати, машинально водить пером, черкає запопадливо, виходить обличчя бороданя, схожого на Матуса; заїкуватий внучок сусідки, син загиблого партизана, дивиться, що то за страшний дід, і питає, чи тут ніколи не буває зими, тільки осінь аж до весни, а може, тут завжди осінь; панові Болеславу теж дається взнаки те, що нема зими, він почуває себе якимсь вічно брудним, — так він каже, а балаклива сусідка сміється, наче з найдотепнішого жарту; раз чи два випав сніг і за ніч щез, потім сусідка зготувала різдвяну вечерю, хвалилась облаткою, а пан Болеслав хвалив горілку, потім дні стали довшати, каштани під вікнами почали несміло, повільно оживати, внизу проходило все більше людей, серед них дівчина, а може, вже й жінка, струнка і вродлива, так принаймні здавалося згори, з важким темним волоссям, ступала гарно, ледь похитуючи стегнами, і завжди носила парасольку; він не бачив зблизька її обличчя, але в трамваї зразу впізнав, усміхнувся й злегка вклонився, вона відповіла усмішкою, начебто значливою, і тоді йому спало на думку, що, може, вона знає Бартека Новака, потім, почуваючи себе трохи ніяково в ролі кондуктора, він розглядав її руки, вони були випещені, може, дівчина працювала на пошті; коли вона вийшла, усміхнувшись до нього, йому здалося, що він втрачає щось, якусь можливість, котрої чекав дуже давно; та зима, яку заступила млява весна, тяглась неймовірно довго, як уся війна, може, ще довше; доки можна жити отак, поряд самого себе, поза самим собою, не можна так довго жити, треба поміняти не тільки ім’я, треба остаточно змінитися самому; намір написати листа й послати його до Кольська безглуздий, туди вже нема вороття, якщо навіть напише, вони не впізнають його руки, подумають, що хтось над ними підло жартує. Дівчина дуже висока, трохи не вища від нього, поглядає згори і все усміхається. «Новак Болеслав, — чемно рекомендується він, — якщо ви не заперечуєте і маєте час, прогуляємося трохи», вона не любить гуляти, ще не звикла до цього міста, наполовину порожнього, мабуть, воно завжди було безлюдне, є щось таке в самому його задумі, в цій симетрії; «якби ви знали Вільно, особливо Антоколь, то зрозуміли б, що я маю на увазі»; він не знав Вільна, але розумів її — вона почувала себе тут чужою, не на своєму місці. «Мама моя, — розповідала дівчина, — зовсім не виходить з дому, ні, вона не хвора, просто сердита на це місто, пропахле війною й німецьким духом». Він позаздрив, що в неї є мати, навіть така, що з якоїсь примхи не виходить з дому, в нього матері не було, до матері Бартека Новака, яка вже оплакала свого сина, він не міг признатись, тому говорив небагато й залюбки слухав її грудний голос, який ні про що не нагадував; сама вона не була схожа ні на Магду, ні на когось із минулого, була зовсім інша, навіть і не вродлива, хтось перебірливий міг би сказати, що вона погануля зі своєю мужоподібною зовнішністю, орлиним носом і широким ротом, але він не шукав у ній ані краси, ані інших атрибутів жіночості, потрібних для оздоби почуттів; зрештою, вона непомітно гарнішала з розквітом весни, приносила з собою запах перукарні та дешевих цукерків, була дитинна, вірила в кохання і щоразу, коли вони залишалися самі в його кімнаті на четвертому поверсі, питала, чи він кохає її, Бартек запевняв, що так, і не брехав. «Що це значить: «Кохаю тебе»? — думав він, — це значить: «Ти мені дуже потрібна». Коли б він їй сказав: «Я не кондуктор, я став ним через помилку, тимчасово», коли б розповів усе про Бартека Новака, цікаво, чи повірила б, а якби й повірила, то неодмінно знайшла б відповідні слова: «Ти — дезертир, нікчемний зрадник». — «Я не зробив нічого поганого, — відповідав подумки, — воював, та ще й як воював, тепер чесно працюю»; він потягся за чаркою, а вона: «Ти забагато п’єш, справді забагато, і мене споюєш, мама сердиться, коли я приходжу підхмелена»; а він: «Мені треба поміняти роботу». — «Чому»? — «Ти ж не вийдеш заміж за кондуктора», — а думав про інше, про те, що в місті стає все більше людей; хто прибуває, той їздить трамваєм, кондуктор у всіх перед очима, кондуктора легко впізнати, отже, треба перемінити професію, годі виставляти напоказ своє обличчя. А вона: «Ти говориш серйозно?