— На жаль, переб’ю.

— В чім річ?

— Може, ви з Чеславом підете в твою кімнату кінчати ці нудні розумування, а ми з Петером тут побалакаємо?

Вони вийшли, і Чеслав спитав:

— А вони не дременуть обидва?

— Ні, я певен. Бартек не такий дурний. Так от, ти вважаєш, що я, щоб не заробити репутації поганого, підлого брата, буду діяти на шкоду партії, переховувати ворога, дезертира, бандита, порушувати закон, не кажучи вже про обов’язок, так ти гадаєш і вже не тільки його, а й мене маєш за ворога. І це я теж розумію, одначе лише тобі, ні матері, ні Магді, ні навіть Бартекові, а лише тобі можу сказати, що ти помиляєшся.

— Ну от, бачиш, — з полегкістю зітхнув Чеслав, і на його обличчі з’явились легкі рум’янці.

— Що я бачу?

— Значить, відправиш його, — і відразу похопився, — відправимо його до Смоляка.

— Я його відправлю до Петера.

— Та ти що?!

— Не гарячись.

— Це зрада!

— Ти так легко кидаєшся словами.

— Як ти подивишся в очі партії?

— Це пуста балаканина. Слухай. Якщо зараз, у переддень виборів, у момент напруженої боротьби, коли ворог не гребує нічим, — а він не тільки нещадний, але й спритний, — якщо зараз вигулькне така справа: «Брат секретаря в банді», як ти гадаєш, допоможе це нам чи зашкодить?

— Але ж це чистісінька демагогія.

— Ти так легко кидаєшся словами.

— Якщо ми самі відішлемо його, на нас не ляже тінь.

— Помиляєшся, брате, глибоко помиляєшся. Люди все перекрутять. Одні скажуть: «Його схопили в банді, але, щоб не було скандалу, вигадали версію, ніби його виказали брати, переконані комуністи, такі ідейні, що рідного брата не пожаліли, віддали під суд». Так скажуть одні.