В мене досить гарні стегна й ноги, повні, стрункі литки переходять у вузькі ступні. Одного разу я сиділа в парку з книжкою, чекала на подруг, коли це якийсь літній чоловік, попросивши дозволу, сів поруч. Спитав, що я читаю, я відповіла: стародавню історію. Ми трохи поговорили про Грецію та Єгипет, він навіть продекламував по-грецькому уривочок з «Іліади». Я на нього не дивилась, слухала просто з чемності, бо грецької не розумію, ми ж її не вивчали, аж раптом чую:

— Які у вас гарні ступні — сухі, нервові, чутливі, мов у породистої лошички…

Я пирснула сміхом, глянула на свої ноги, без панчіх, у мілких чорних туфлях без каблуків, потім на співрозмовника: в нього було старе, поморщене обличчя, рідке шпакувате волосся й сиві вусики, але разом з тим дуже свіжі, червоні губи й молоді, ясні очі. Він нахилився до мене і сказав:

— Ви не смійтесь, я говорю серйозно, це не всякий чоловік зуміє оцінити. Може, ви ніколи від жодного чоловіка такого не почуєте…

На щастя, цього дивного поклонника, в якому було щось відворотне й водночас привабливе, незабаром сполохали мої подружки.

Я забула сказати про руки. Може, тому, що донедавна, як мені здавалося, руки в мене були негарні, важкі й незграбні, я не вміла рухати ними легко, граціозно і не розуміла, як важливо опанувати це мистецтво. Але недавно я зробила відкриття, що мої руки зовсім не такі жахливі, щоб їх і далі ховати. Вони вимагали так небагато уваги й догляду! Просвітила мене моя подруга, що вчилася зі мною в початковій школі, а потім вступила до перукарсько-косметичного технікуму. І другого дня мої супермодні, покриті червоним лаком, немов закривавлені нігті, хоч я ховала їх під партою, стали причиною сутички з учителькою математики Заленською. Шалений напад цієї старої діви я сприйняла покірно. Стояла, похнюпившись, і навіть зронила сльозу на білий мереживний комірчин блузки, але вчителька не знала, що то була моя, а не її перемога! Адже я стала власницею пари рук, що зробились моєю прикрасою, вони вже не заважали мені, перетворились на часточку, або, як висловилась математичка, — функцію мого життя, оздобу мого тіла.

Ну, от я й описала себе, як могла, нічого не приховуючи.

Напевно, якби я вміла малювати, я б саме так зробила свій автопортрет, але тоді все, що я написала, було б видно далеко краще. Щоправда, викладач польської вчив нас, що в літературі докладні описи героїв уже давно вийшли з моди, образ героя повинен сам скластися з того, що він робить, говорить і що про нього говорять інші, — але ж я пишу не роман.

* * *