Тепер пані Марися Ціхоцька держить маленьку, непоказну крамничку по вулиці Замковій, сорок один, вхід з двору. Вітрини в крамничці немає, а тільки невеличке віконце в стіні, яке видно лише з підворіття, та зате це віконце оформлене з великим смаком і освітлене вдень і вночі. На гарно задрапованому оксамиті, синьому, червоному, бордовому або чорному, пришпилений чудово оздоблений, найновішого фасону бюстгальтер, що кольором гармоніює з оксамитом. На скляній поличці стоїть флакончик витончених французьких парфумів, «Шанель» або «Ланвен», та лежить ніби ненароком кинута низка перлів.

І більш нічого, ніякої вивіски, тільки вгорі мало помітні чорно-золоті літери: «Марія Ціхоцька». Пані Марія Ціхоцька, котру далі я називатиму тьотя Марися, як казала на неї, коли була маленька, тепер займається виключно пошиттям бюстгальтерів. Звичайно, її теперішні вироби не мають нічого спільного з тими рожевими та блакитними у квіточки або горошки бумазейними ліфчиками, що їх ми продавали на товчку. Тьотя Марися спеціалізувалася, шиє тільки на замовлення, підходить, як каже мій тато, до кожного випадку індивідуально, — завдяки цьому вона стала справжньою художницею і в своїй галузі не має конкурентів. Вона вважає, що може не турбуватися за свою старість і за майбутнє своєї професії, бо поки на світі існуватимуть жінки, їм будуть потрібні бюстгальтери. Ще вона часто повторює, що жінка, яку природа обдарувала гарними персами, повинна подбати про відповідну оправу, або, коли хочете, упаковку, бо ж коштовностей не продають в обгортковому папері. Якщо ж жінка, на своє нещастя, має негарний бюст, вона тим паче мусить його прикрашати.

Тьоті Марисі вже за п’ятдесят, правду кажучи, я не знаю, скільки саме, здається, вони з моєю мамою ровесниці, та коли б ви бачили, яка вона життєрадісна, випещена, причепурена, а як одягнена! З якою невимушеністю, я б навіть сказала — грацією вона тримається, розмовляє, сміється в кав’ярні «Європа», де її можна зустріти щодня між чверть на першу і другою годиною, оточену ще не вельми підтоптаними залицяльниками так званого зрілого віку, як вона усміхається до них, показуючи свої чудові зуби, мружить очі і при тому держить поклонників на певній відстані, не дозволяючи ніяких фамільярностей.

Як гарно вона виглядає в своїй скромній чорній сукні, коли нахиляється над низеньким столиком, наливає каву та лікер і подає дамам, яких запрошує до себе в неділю на п’яту годину вечора.

В салоні тьоті Марисі — я називаю цю кімнату салоном, бо саме таку роль вона відіграє, насправді ж то просто їдальня, — збираються дами з різних кіл. Тьотя Марися вважає, що діяльність, якою вона займається, має характер аполітичний і надкласовий. Тому в неї буває і так званий приватний сектор, і дружини адвокатів, викладачів університету й навіть партійних діячів. Гості сидять у капелюшках на канапці та в кріселках якогось там стилю, що з часів окупації вже двічі ремонтувалися та оббивались новою смугастою матерією, під великою, довгастою картиною Фалата. Серед них, звичайно, моя мама і тьотя Міля, — всі попивають каву й розмовляють.