Незважаючи на мої протести, мама провела мене на автовокзал, мабуть, тільки для того, щоб упевнитись, що ми справді сіли в автобус із написом «Сверків». Ірена безсоромно намазалася, взула туфлі на високих каблуках, зате шкільної емблеми на рукаві в неї, звісно, не було. Не знаю, чи помітила це моя мама, в усякому разі, вона не звернула уваги й пішла ще перед відходом автобуса. Я сиділа поруч Ірки, хлопці перед нами.

Світило сонце, але ранок був туманний. Ми їхали такою знайомою мені дорогою — повз дерев’яний стадіон, довгим мостом над залізничними коліями, потім між одноповерховими будиночками з садками, потім через луки й пасовиська, на яких різали торф і складали його в купки біля прямокутних ставків із чорною водою. Ми проминули розвішану на високих хрестовинах лінію високої напруги, що перетинала ліс, і незабаром опинилися серед перелісків, де місцями ще лежав сніг. Лишився позаду самотній димар зруйнованої цегельні — все це я знала напам’ять. Ірена напахалась якимись дивними, страшенно міцними парфумами, аж люди оглядались. Переді мною була Кшиштофрва спина, його потилиця, заросла чорним блискучим волоссям. Він досить голосно розмовляв з Анджеєм про електрику та якісь турбіни. Раз він обернувся і спитав, чому я така серйозна; не пам’ятаю, що я відповіла. Потім автобус зупинився біля мосту через річку, в тому самому місці, де я малою часто купалась, і ми висіли. Мовчки йшли берегом річки, я дивилась у воду і, пам’ятаю, помітила, що дно вже не таке чисте, як колись. Воно було всіяне битою цеглою та уламками фаянсу. Кшиштоф ніс програвач і пластинки, в Анджея з собою була сумка англійської авіакомпанії, йому схотілося закурити, і він віддав її мені.

Сумка була дуже важка, і я спитала, що в ній. Він сказав — випивка, тоді я сказала, що нехай несе сам; врешті сумку взяла Ірка. Ми ледве плентались, я була стомлена й невиспана, розморювало й повітря, тепле, але дуже вогке, як звичайно навесні. Було парко. Нарешті ми добрели до дачі Кшиштофа. То був старий дерев’яний двоповерховий будинок з двома балкончиками під гостроверхим дахом, оздоблений всілякими галерейками, неначе випиляними лобзиком з фанери. Будинок стояв на лужку, серед беріз та сосон, поблизу протікав струмок. Виявилось, що на дачі нема нікого, ані батьків, ані служниці. Кшиштоф витяг з кишені ключ і відімкнув двері. Ми ввійшли, я почула запах дерева й живиці і пережила хвилину дивної, незбагненної радості, коли подумала: ось дім, де я, можливо, житиму як Кшиштофова дружина.

— Прошу, пані й панове, — мовив Кшиштоф, — ось тут ви можете повіситись, а потім я покажу вам будинок. Обідати будемо в моїх апартаментах нагорі.