— Покурюєш! — невдоволено промовив зв'язковий. — Знайшов заняття.

— Ви б іще довше возились! — озвався візник. Голос у нього був молодий і сердитий. — Сідайте вже…

Олексій сів поряд зв'язкового на шкіряну подушку сидіння, хльоснули віжки по кінській спині, і фаетон рушив, колихаючись на м'яких ресорах.

Вони їхали досить довго. Спершу невимощеною, в глибоких вибоях дорогою, потім по твердому настилу брущатки, що дзвінко цокала під копитами, і, врешті, по м'яких дерев'яних торцях у центрі міста. Зупинилися поблизу якогось сквера.

— Чекай тут, — наказав зв'язковий візникові. — І з куривом поменше! Рушаймо, товаришу, — він злегка підштовхнув Олексія і скочив на землю.

Обминувши сквер, вони перетнули вулицю, ввійшли в темний під'їзд великого будинку і піднялися на другий поверх. Зв'язковий смикнув за ручку дзвоника. За оббитими повстю дверима дзенькнув дзвоник, і майже в ту ж мить їм відчинили. Літня ланка в домашньому халаті провела їх у кінець довгого коридора, відчинила двері.

У кімнаті з завішаними вікнами, обставленій важкими дубовими меблями, сиділи за столом Олов'яников та Інокентьєв. У кутку Олексій побачив ще одного чоловіка — сивого, кремезного, в потертому піджаку, з вигляду робітника.

— Дякую, — сказав Олов'яников зв'язковому, — можете йти. — Коли зв'язковий і жінка вийшли, він глянув на Олексія, привітно мружачись із-за окулярів. — Як справи, херсонцю?

— Які справи? — похмуро сказав Олексій. — Заради таких справ нічого було з Херсона виїздити: там теж риболовля гарна.

Олов'яников усміхнувся:

— Нічого не вдієш, доводилося вичікувати. — Він показав на стілець. — Сідай. Як почуваєш себе? Нашому братові відпочинок не йде на користь, це вже доведено. Звикаєш до неспішного існування, і щось у тобі слабшає, розм'якає, а після все наче нове. Помітив?

— Ні. Досвіду не було, — сухо відповів Олексій.

— Зрозуміло, — засміявся Олов'яников. — Ти, бачу, зовсім на нас розгнівався. Ну нічого, дорогий товаришу, тепер роботи вистачить, можеш бути спокійний. Давай, Василю Сергійовичу, розповідай.

— Ти все пам'ятаєш, що я тобі казав у Синєсвитенка? — спитав Інокентьєв.

— Пам'ятаю.

— Щодо агента, якого ми чекали з-за кордону, і все інше?

— Так.

— Так от, агент прибув. Другий день тут.

— Другий день? А чому…

— Не поспішай запитувати, зараз про все дізнаєшся. Раніш ми думали агента перехопити й послати тебе замість нього. Але в останню мить виявилося, що він приїздить удруге. Виходить, підміняти не можна: провал напевно. Словом, обставини змінилися… — Інокентьєв обернувся до чоловіка, який сидів у кутку. — Підсувайся ближче, Валер'яне, — кинув Олов'яников йому, — розкажи все з початку.