— А зараз за тобою не стежили?

— Ні. Я більше години по місту кружляв.

Рахуба полегшено зітхнув.

— А час іде! — нагадав Золотаренко.

— Не трясись, — із злом промовив Рахуба, — розвалишся! Якщо Миронова вбито, до тебе ще не скоро доберуться, мертвий не викаже… — Він відкинувся на купу м'якого ганчір'я, складеного за спиною, з хвилину мовчав, роздумуючи, — на лобі в нього утворилася товста вертикальна складка, — і раптом процідив крізь зуби брудну лайку: —… Одно до другого, як на зло!..

Становище справді було кепське. Через три дні по Рахубу мала прийти шаланда з Румунії: затримуватися в Одесі він не міг. Але й поїхати, не виконавши жодного з доручених йому завдань, теж було неможливо. Все було б просто зробити з допомогою Миронова, який мав постійний зв'язок з центром. Тепер доводилося шукати інших шляхів. У Рахуби були ще явки, але для того, щоб петляти по них, потрібен час. На крайній випадок можна було б послати Золотаренка, та Рахуба не хотів лишатися сам: з хворою ногою без помічника з Одеси не виберешся.

Усе це він не криючись розповів Золотаренкові. Висновок був такий: потрібна ще одна людина.

— Є в тебе хто-небудь підходящий на прикметі? — запитав Рахуба.

Золотаренко подумав і сказав, що така людина є.

Восени вісімнадцятого року червоні розстріляли чоловіка його рідної сестри: він володів на Херсонщині п'ятьма млинами і співробітничав з німцями, коли ті хазяйнували на Україні. Сестра не набагато пережила його: наприкінці того ж року вона померла від тифу. Лишився син. Тепер йому двадцять один — двадцять два роки. Хлопець був у гайдамаках за Центральної ради, служив у Денікіна, а потім довгий час перебував у повстанському загоні відомих на Херсонщині есерів і націоналістів братів Смагіних. Коли загін ліквідували, він з півроку переховувався у якоїсь молодички недалеко від Серогоз. Але й там спокійно не всидів: заварив якусь кашу, убив комбідівця. Довелося втікати. Хлопець роздобув десь папери демобілізованого червоноармійця і подався до рідного дядька. Ось уже третій місяць живе на пташиних правах в Одесі, на Ближніх Мельницях. Давно б його треба пристроїти до «справжнього діла», та все якось не випадало.

— Упевнений ти в ньому? — спитав Рахуба.

— Як у собі. Хлопчина бувалий.

— А переконання в нього які?

Золотаренко знизав плечима:

— Які переконання! Червоних ненавидить — оце і всі його переконання. Та самі побачите. Завтра сходжу по нього, приведу.

— Не завтра — зараз! — твердо сказав Рахуба. — Негайно вирушай. На ранок щоб був тут!

— Далеко це… — вперся було Золотаренко.