— Рекомендація хоч куди! — усміхнувся Олов'яников. — Подумай, Василю Сергійовичу.

Інокентьєв потер кулаком підборіддя і не відповів. Тоді Олов'яников заговорив як уже про вирішену справу:

— З цього дня, Михальов, переходиш на цілковиту конспірацію. Зв'язок тримай через Золотаренка, він знає як. Надалі сам зможеш приходити сюди, але тільки не одразу. За тобою, мабуть, стежитимуть, в усякому разі на перших порах.

— Ясно.

— Запитань більше нема?

— Нема.

— Коли підеш на явку?

— Прямо зараз.

— Гаразд.

Олексій підвівся.

— Чекай, іще не все. Треба дещо сказати на прощання…

Олов'яников, мружачись, знизу вгору подивився на Олексія. В кутках його губ лягли жорсткі дужки зморщок, і обличчя начальника розвідвідділу вмить утратило звичайний добродушний вираз. Таким Олексій ще не бачив його.

— Я думаю, вчити тебе нічого, — чи то стверджуючи, чи то запитуючи, мовив Олов'яников. — Однак хочу нагадати… Від тебе зараз на вісімдесят процентів залежить успіх операції. Ми покладаємо на неї великі надії. Завалиш — уся відповідальність лягає на тебе. Роби висновки…

— Зроблю, — сказав Олексій і надів кашкет. — Можна йти?

— Ступай. Бажаю удачі.

Інокентьєв вийшов провести Олексія.

На площадці сходів він скоса, як при першому їхньому знайомстві у Синєсвитенка, уважно заглянув йому в очі:

— Ну, хлопче, в добрий час!

І в погляді старого чекіста Олексій раптом вловив просту людську тривогу за нього. Це було так само несподівано, як суворість на обличчі Олов’яникова.

Тепліючи під вдячності, Олексій сказав зворушено: