— Доводилося…
— Так я його уповноважений емісар полковник Рахуба.
Спостерігаючи за «небожем» Золотаренка, Рахуба задоволено відзначив, що при слові «полковник» у того, наче самі по собі, по-стройовому розправилися плечі. «Військова кісточка, денікінець!..»
Бажаючи підсилити враження і одночасно показати, що Олексієві він довіряє, Рахуба трохи відсунув стілець. Тінь відскочила в куток. Світло впало на заросле обличчя емісара з міцною щелепою і широким, наповзаючим на очі лобом.
— Тепер давай по щирості! — сказав він. — Мені потрібна людина для серйозного доручення. Сам я, як бачиш, із строю вибув, устряв тут в одну халепу…
Олексій схилив голову: мовляв, знаю.
— Він, — Рахуба показав на Золотаренка, — радить використати тебе. Ось я і хочу знати, працюватимеш ти для великої справи визволення Росії чи, як дехто, уже продався більшовикам?
— Щодо цього можете не сумніватися! Нехай пан полковник…
— Зви на прізвище, без чинів.
— Вибачте… Нехай дядько Валер'ян скаже, можна мені довіряти чи ні.
Тон у Олексія був нетерплячий, навіть грубуватий, і це справило на Рахубу враження сильніше, ніж коли б той почав клястися й запевняти його у відданості.
— Добре, — кивнув Рахуба, — документи покажи.
Олексій пошпортався в кишені і простягнув йому довідку про демобілізацію і папір, виданий тульським військовим госпіталем. Потім, відпоровши підкладку в піджаку, він дістав невеликий пакет, загорнутий у шматок чорного лискучого шовку.
— Це мої, справжні.
З пакета був витягнутий атестат зрілості випускника 1-ої херсонської чоловічої гімназії Василенка Олексія і завірена печаткою довідка, в якій говорилося, що вільнонайманому 1-го Сімферопольського добровольчого полку Василенку «доручена заготівля продовольства у селах Дубківського повіту».
Рахуба пильно проглянув документи.
— Папери правильні. На, сховай… Треба буде ще один документик скласти. — Він обернувся до Золотаренка: — Ану, принеси папір і чорнило.
Поки Золотаренко ходив по папір, перо й каламарчик з чорнилом, Рахуба спитав:
— Ти українець?
— По батькові, мати росіянка.