— З Харкова.

— Давно у нас?

— Рік. А ви?

— Два з гаком…

Це було все, що вони могли сказати одне одному, не порушуючи неписаної етики розвідників.

— Важко, — сказала Галина, помовчавши.

Олексій скоса поглянув на неї. Набігавшись за день, після безсонної ночі в тряскому фургоні вона мала дуже стомлений вигляд. Пилюка лежала на крильцях носа, запорошила западини очей, і обличчя від цього стало більш витонченим, рельєфним. В опущеній руці мляво погойдувалась зібгана піддьовка і вузлик у темній хустинці.

І такою маленькою й тендітною здалася вона Олексієві, що він навіть зіщулився від незвичного гострого почуття, ніби чимось завинив перед нею.

— Давайте понесу, — запропонував він, простягаючи руку до її ноші.

— Пусте, — сказала Галина, — я не про це. Взагалі важко…

— А…

Це він теж міг зрозуміти. За два з половиною роки він ще й сам не зовсім звик до роботи в ЧК. Хоч його і вважали цінним співробітником, проте він не думав присвячувати цій роботі усе своє життя. Він мріяв про інше. Його батько був суднобудівником — майстром-такелажником на корабельнях Вадона у Херсоні. Суднобудівниками були його дід і прадід: професія в їхній сім'ї передавалася по спадковості. Сім'ї доводилося нелегко, але його вчили: батько мріяв, щоб він став інженером, для того і в гімназію віддав. На відміну од більшості своїх однолітків, Олексій ще в юні роки знав, ким він хоче бути і ким неодмінно стане.

Батька він дуже любив. Шанував, вважав найсправедливішим серед людей. Намагався наслідувати його. Революція теж була батьковою справою. Задля неї батько в чотирнадцятому році пішов на фронт — повіз в окопи більшовицьку правду, а через шість років загинув на колчаківському фронті, де командував дивізійною артилерією в Червоній Армії. Ідучи на фронт, він устиг заронити в душу сина тільки зерна своєї полум'яної віри в революцію, але саме ці зерна проросли, визначили і характер Олексія, і його долю.

Далеко від батька проходив він важку школу революції. Зовсім хлопчаком потрапив до партизанів, потім став ординарцем командира піхотного полку Червоної Армії, потім — слідчим Особливого відділу і, нарешті, був направлений на роботу в ЧК. І тут, у ЧК, він теж відстоював справу революції, спадкову, кровну, батьківську справу. Робота була важкою, не всякий міг витримати тривале, неослабне напруження всіх душевних і фізичних сил, яких вона вимагала від людини. Олексій був з тих, хто витримував. Але в ньому, як і в багатьох його товаришах, жила впевненість, що неодмінно настане час, коли можна буде повернутися до того, що він вважав своїм головним покликанням.