Петров, кулеметник, що стояв на повний зріст на скелі, щось кричав, розмахуючи маузером і показуючи на обрив. Хтось дерся по стрімкій, майже прямовисній стіні, чіпляючись за ледве помітні виступи. Це був Рахуба. За ним, чимало відставши, ліз Гурченко — чекіст, який запалив вогнища на березі.
З носа дубка, що під час сутички розгойдався і трохи відійшов од берега, Олексій стрибнув на відмілину.
— Держи його, Гурченко, не дай втекти, — закричав він.
Рахуба був весь на видноті, розчепірений на прямовисній стіні, освітлений танцюючим світлом вогнищ.
Тримаючись за кущ, який нависав з верхнього краю обриву, він однією ногою стояв на вузькому кам'яному виступі, а другою намацував опору, щоб відштовхнутися.
— Зараз я його зніму! — крикнув Петров.
Олексій хотів було зупинити його: «Не стріляй, живим візьмемо!» — але не встиг: гуркіт пострілу з важкого маузера розлігся по берегу.
Рахуба випустив кущ, відкинувши голову, на мить застиг на місці, потім щось осипалось у нього під ногами, і, вигнувши спину, він полетів униз мимо чекіста, який притиснувся до стіни.
Коли Олексій підбіг, Рахуба вже був мертвий. Він лежав горілиць, з відкритими очима і судорожно роззявленим ротом.
— Ех, перестарався Федько! — промовив Гурченко, що стрибнув з обриву. — Готовий!
— Обшукай його! — сказав Олексій і кинувся назад, до Інокентьєва.
Царьов і мокрий по пояс Марченко обережно повертали командира на спину. Інокентьєв глухо, тяжко стогнав. Олексій присів навпочіпки.
— Що, Василю Сергійовичу?..
Інокентьєв не відповів. Із рота в нього юшила кров.
— У живіт він йому стріляв, гад, — промовив Царьов, — прямо впритул, крізь кишеню. Він нічого й зробити не встиг… Нагору треба нести, в машину.
— Розтрясе його по дорозі, — зауважив Марченко. — Не доїде.
Олексій оглянувся. Чекісти підтягували до берега дубок, на якому все ще працював мотор. Знову стало темно: сухий бур'ян, политий гасом, швидко догоряв. Підійшов Гурченко з ліхтарем.
— Хто розуміється на моторі? — спитав Олексій.
— Я, — сказав Петров. — А що?
— Дубок зможеш довести до Одеси?