За винятком кількох собак і шакалів, які помирали з голоду, у місті не залишилося жодної живої істоти.

Пусте місто справляло враження навіть сильніше, ніж цвинтар слонів біля усамітненого озера.

— Прокляття Дитяти зробило свою справу, — похмуро сказав Харут. — Спершу буря і голод, потім війна, втеча і спустошення.

— Це так, — відповів я, — проте, якщо Джана мертвий і його народ утік, де Дитя і багато хто з його народу? Що ви робитимете без бога, Харуте?

— Каятися у своїх гріхах і чекати, поки Небо свого часу не пошле іншого, — сумно відповів Харут.

Цю ніч я провів у тому самому будинку, де був ув’язнений з Марутом під час нашого полону.

Я не міг заснути, оскільки в моїй пам’яті спливало все, що сталося в ті жахливі дні.

Я бачив вогонь для жертвопринесення, який горів на вівтарі, чув ревіння бурі, що провіщала розорення чорним кенда, і дуже зрадів, коли, нарешті, настав ранок.

Кинувши останній погляд на місто Сімби, ми поїхали назад через ліс, у якому оголене гілля також свідчило про смерть.

За десять днів ми покинули Священну Гору з караваном у сотню верблюдів.

Із них п’ятдесят нав’ючили слоновою кісткою, а на інших їхали ми й ескорт під проводом Харута.

Із цією слоновою кісткою, як і з усім, пов’язаним з Джаною, мене спіткала невдача.

У пустелі нас застала буря, і ми ледве врятувалися.

Із п’ятдесяти верблюдів, нав’ючених слоновою кісткою, вціліло лише десять.

Інші загинули і їх занесло піском.

Регнолль хотів відшкодувати мені вартість утрати, але я відмовився, кажучи, що це не входило до наших умов. *

Білі кенда взагалі безпристрасний народ, а особливо тепер, коли вони оплакували свого бога, не виявили ніяких почуттів під час нашого від’їзду і навіть не попрощалися з нами.

Тільки жриці, які прислужували леді Регнолль, коли вона грала серед них роль богині, плакали, прощаючись із нею, і молилися, щоб знову зустріти її “в присутності Дитяти”.

Перехід через гори був вельми важким для верблюдів. Та, врешті-решт, ми перебралися через них, долаючи велику частину дороги пішки.

Ми затрималися на вершині хребта, щоб востаннє подивитися на землю, яку покидали, де в тумані все ще виднілася гора Дитяти.