— Умслопогасе, — сказав я, — я давно тебе знаю. Ти самолюбний, у тобі тече царствена кров і, мабуть, ти тепер перевершив самого себе. Кілька років тому, коли ти задумав змову проти Сетевайо, я застеріг тебе, і ти послухався. Тепер, коли мене не було з тобою, ти накоїв чимало біди. Але що зроблено, то зроблено. Забудьмо це! Я знаю тебе, Умслопогасе, як великого воїна царської крові, який зневажає смерть. Вислухай мене. Чи бачиш ти цю високу людину, мого друга? — я показав йому на сера Генрі. — Він такий же великий воїн, як ти, так само сильний, як ти, і, мабуть, ширший за тебе в плечах. Його звуть Інкубу. А ось другий, бачиш, із круглим животом, блискучими очима і веселим обличчям. Його звуть Бугван, “Скляне око”, він хороша людина і походить із дивного племені, яке проводить все життя на воді і живе в плавучих краалях. Нас троє, і ми вирушаємо подорожувати всередину країни, пройдемо білу гору (Кеніа) і вступимо в не відомі місця. Ми не знаємо, що буде з нами, ми збираємося полювати, шукати пригод, новизни, бо нам набридло сидіти в місті і бачити одне і те саме навколо. Хочеш піти з нами? Ти будеш начальником наших слуг, але що з нами може статися, я не знаю. Раніше ми вже подорожували втрьох, брали з собою одну людину — Умбона — і залишили його начальником великої країни, повелителем прикрашених пір’ям воїнів, які скорялися одному його слову. Що буде тепер — невідомо. Можливо, смерть чекає нас. Хочеш іти з нами чи боїшся, Умслопогасе? Старий воїн засміявся.

— Ти не зовсім маєш рацію, Макумазане, — сказав він, — не самолюбність довела мене до падіння, а — ганьба і сором мені, — красиве жіноче обличчя! Але забудьмо це. Я йду з вами. Життя або смерть попереду, мені байдуже, якщо можна вбивати, якщо кров потече річкою. Я старію, старію, і все-таки я великий воїн серед воїнів! Подивися! — він показав мені незліченні рубці, шрами, подряпини на грудях і руках. — Знаєш, Макумазане, скількох убив я в рукопашному бою? Полічи, Макумазане! — він вказав мені на позначки на роговій рукоятці сокири. — Сто три! Я не рахую тих, кому я розпоров живота²⁹.

— Досить, — сказав я, помітивши, що його тіпає, як у лихоманці, — замовкни! Ти справді “Згубник”! Ми не любимо оповідок про вбивства. Слухай, нам потрібні слуги. Ці люди, — я вказав на ваквафі, які відійшли під час нашої розмови, не хочуть іти з нами!

— Не хочуть іти? — закричав Умслопогас. — Яка це собака не хоче йти, коли мій батько наказує? Ти, слухай! — одним сильним стрибком він опинився біля солдата, з яким я говорив раніше, схопив його за руку і міцно стиснув. — Собако! — повторив він, міцно стискаючи руку переляканої людини. — Ти сказав, що не підеш з моїм батьком? Скажи ще раз, і я душитиму тебе… — Його довгі пальці вп’ялися в горло ваквафі. — Скажи, й ті інші… Хіба ти забув, як я служив твоєму брату?