Чотирнадцять тижнів минуло від цієї розмови. Після тривалих міркувань і довідок ми дійшли висновку, що нашим початковим пунктом для подорожі до гори Кенії має бути не Момбаза, а гирло річки Тана, на 100 миль ближче до Занзібару. Ми вирішили це, завдяки відомостям, яких надав один німецький мандрівник, котрий зустрівся нам на пароплаві дорогою до Адена. Я думаю, що це найбрудніший німець, якого я будь-коли знав, але він був хороший товариш, і дав нам дорогоцінні відомості.

— Ламу? — сказав він. — Ви їдете в Ламу? О, яке це прекрасне місце! — він повернув до нас своє жирне обличчя і підморгнув із виразом покірливого захоплення. — Півтора року я прожив там і ніколи не змінив сорочки, жодного разу!

Прибувши на острів, ми зійшли з пароплава з усім своїм майном, і, не знаючи куди йти, сміливо попрямували до будинку консула, де нас дуже гостинно прийняли.

Ламу — дивне містечко, але у мене в пам’яті залишилися надзвичайний бруд і сморід. Це було щось жахливе. Біля консульства тяглося узбережжя моря, чи, точніше, брудний берег, названий узбережжям. Під час відпливу берег абсолютно голий і служить місцем звалища всіляких нечистот, покидьків міста. Тут жінки заривають у прибережну грязюку кокоси, залишаючи їх, поки верхня шкаралупа зовсім згниє, тоді їх виривають з багна і з волокон плетуть рогожі та різні інші речі. Це заняття переходить у спадок з покоління в покоління, тому важко уявити й описати весь жахливий стан берега. Я знав багато поганих запахів протягом життя, але ніколи не відчував такого страхітливого смороду, як тут, на березі, коли ми сиділи, при світлі місяця, під гостинним дахом нашого друга консула. Не дивно, що народ тут помирає від лихоманки. Місцина сама собою достатньо красива, але це враження зникає під гнітом смороду.

— Куди ви маєте намір прямувати, джентльмени? — запитав гостинний консул, коли ми закурили наші люльки після обіду.

— Ми розраховуємо вирушити в Кенію, а звідти в Лекакизера, — відповів сер Генрі. — Квотермейн чув щось про білу расу, яка живе на не відомій території!

Консул подивився на нас зацікавлено і відповів, що він також чув про це.

— Що ви чули? — запитав я.

— О, небагато. Все, що я знаю, відомо з листа, одержаного мною рік тому від Макензі, шотландського місіонера, пост якого був у найвищому пункті річки Тана!

— У вас є цей лист? — запитав я.

— Немає, я знищив його, але пам’ятаю, що він писав, як один чоловік з’явився до нього і заявив, що подорожував два місяці, поки дістався до Лекакизера, де ще ніколи не бувало білої людини. Там він знайшов озеро під назвою Лага, потім пішов далі, на північний схід, і мандрував цілий місяць, через пустелі, цілі зарості колючого терня і величезні гори, і, нарешті, досяг країни, де жили білі люди в кам’яних будинках. Спочатку його прийняли дуже гостинно, але потім жерці визнали його за диявола, і народ хотів убити його. Він утік від них і подорожував вісім місяців, дістався, нарешті, до місіонерського будинку і помер, як я чув. Ось усе, що я знаю. І якщо ви запитаєте мене, я відповім вам, що все це брехня. Та якщо вам потрібно дізнатися про це точніше, їдьте до місіонера Макензі на Тану і розпитайте його!