Якийсь час ми сиділи мовчки, потім я засвітив лампу, що стояла на столі, оскільки сумна напівтемрява в кімнаті сильніше наганяла тугу, якою сповнене серце людини, котра поховала тиждень тому всі надії свого життя. Я відкрив шафу в стіні, знайшов там пляшку віскі, кілька келихів і воду. Я люблю робити все сам, для мене нестерпно вічно бачити кого-небудь біля себе, під боком. Куртіс і Гуд сиділи мовчки, бо, мабуть, їм нічого було сказати мені, але вони раді були втішити мене своєю присутністю, своїм мовчазним співчуттям моєму горю, оскільки це був їхній другий візит після похорону.

І справді, іноді, у важкі хвилини туги, нас краще заспокоює мовчазна присутність людей, аніж розмова, яка тільки дратує. Мої друзі сиділи, палили, пили віскі з водою, я стояв біля каміна, також палив і дивився на них. Нарешті я заговорив.

— Давні друзі, — сказав я, — як давно ми повернулися з країни Кукуана?

— Три роки, — сказав Гуд. — Чому ти питаєш?

— Я питаю, бо я вдосталь наївся цивілізації. Я поїду назад до дикунів!

Сер Генрі відкинув голову на спинку крісла і посміхнувся своєю глибокою загадковою усмішкою.

— Як дивно! — сказав він. — Га, Гуде?

Гуд таємничо-глянув на мене крізь своє скельце.

— Так, дивно, дуже дивно!

— Я нічого не розумію, — вимовив я, дивлячись то на одного, то на другого, — і не люблю загадок!

— Не розумієш, друзяко? — сказав сер Генрі. — Я поясню тобі. Ми з Гудом ішли сюди і міркували. Він говорив…

— Якщо Гуд що-небудь і говорив, — заперечив я саркастично, — то він майстер базікати. Що ж це таке?

— Як ти думаєш? — запитав сер Генрі.

Я похитав головою. Як я міг знати, про що пасталакав Гуд? Він розпатякує про масу речей.

— Це щодо маленького плану, який я склав; якщо ти схочеш, ми можемо вирушити до Африки в нову експедицію!

Я підстрибнув при цих словах.

— Що ти кажеш? — вигукнув я.

— Так, я це говорю, і Гуд теж говорить! Чи не правда, Гуде?

— Правильно! — відповів джентльмен.

— Вислухай, друже! — продовжував сер Генрі, помітно пожвавлюючись. — Я втомився, смертельно втомився від неробства, розігруючи роль есквайра. Більше року я не можу знайти собі спокою, як старий слон, що відчув небезпеку. Я вічно марю країною Кукуана, копальнями царя Соломона і зробився жертвою непереборного прагнення бігти звідси, запевняю тебе! Мені до смерті набридло вбивати фазанів і куріпок, я потребую подорожі. Ти зрозумієш це відчуття: оскільки спробував віскі з водою, молока й не візьмеш у рот! Рік, проведений нами в країні Кукуана, здається мені, вартий усієї решти мого життя. Додам, що я дурний, що страждаю від цього, та нічим не можу собі зарадити. Я сумую і, більше того, тільки й думаю податися геть!