— Як справи, Умслопогасе? — запитав я його.

Висока людина, про походження і пригоди якого на його батьківщині ходять цілі легенди, відомий під ім’ям “Дятла”, або “Згубника”, глянув на мене здивовано випустив з рук довгу бойову сокиру. Він мене одразу ж упізнав і вклонився.

— Начальнику! — сказав він. — Старовинний начальнику! Великий начальнику! Батьку! Макумазане! Старий Мисливцю! Згубнику слонів, пожирачу левів! Бистроокий, обережний, сміливий, спокійний! Його постріли завжди влучні, його очі — зіркі! Він відданий друзям! Батьку! Мудрість говорить голосом нашого народу: гора ніколи не зустрінеться з горою, але вдосвіта людина зустрінеться з людиною! Слухай! Прийшов вісник з Наталя. “Макумазан помер! — закричав він. — Макумазана більше немає на землі”. Це було кілька років тому. Тепер, у цьому дивному місці, я бачу Макумазана, мого друга. Тут нічого сумніватися. Старий шакал посивів, але хіба він не гострозорий і не гострозубий? Ха! Ха! Макумазане, пам’ятаєш як ти всадив кулю межи очі буйвола? Пам’ятаєш…

Я дав змогу йому базікати, бо побачив подив від його слів у решти мисливців, які, здавалося, зрозуміли його. Але потім я перебив його, бо ненавиджу цю манеру зулусів надмірно вихваляти людину.

— Мовчи! — сказав я. — Я дивуюся, що бачу тебе з цими людьми! Я залишив тебе начальником на твоїй батьківщині. Як ти потрапив сюди разом із цими чужоземцями?

Умслопогас сперся ліктем на ручку своєї довгої сокири з чудово зробленою роговою рукояткою, і обличчя його спохмурніло.

— Батьку мій! — відповідав він. — Мені слід тобі сказати, але я не можу говорити перед цією сволотою, — він поглянув на солдатів ваквафі, — мої слова придатні тільки для твоїх вух. Батьку мій, я скажу тобі, — обличчя його ще більше потемніло, — одна жінка смертельно образила і обдурила мене, зганьбила моє ім’я, моя власна дружина, кругловида дівчина, обдурила мене. Але я уникнув смерті, убив тих, хто хотів мене вбити. Ось цією сокирою я вдарив тричі: праворуч, ліворуч і в лоба. Ти пам’ятаєш, як я б’ю, і я вбив трьох. Потім я втік, і хоча я не молодий, але ноги мої легкі, як ноги антилопи, і ніхто не спіймає мене на бігу. Я тікав зі свого власного краалю, і за мною гналися вбивці і вили, наче собаки на полюванні. Сховавшись, я вистежив ту, яка мене обдурила, коли вона йшла по воду до джерела. Неначе тінь смерті, я налетів на неї і вдарив її сокирою. Її голова впала у воду. Тоді я побіг на північ. Три місяці блукав я, не зупиняючись, не відпочиваючи, поки не зустрів білого мисливця. Він помер, а я прийшов сюди з його слугами. Нічого у мене немає. Я походжу з високого роду, від крові Чаки, великого царя-начальника, і тепер я мандрівник, людина без крааля. Нічого у мене немає, окрім сокири. Вони відняли у мене мою худобу, ув’язнили моїх дружин, мої діти не побачать більше мого обличчя! Ось цією сокирою, — він крутив навкруги голови свою жахливу зброю, — я проб’ю собі нову дорогу. Я все сказав!