Із натовпу вийшов наш провідник, тримаючи за руку дівчину, яку ми врятували з води. Вклонившись, він звернувся до королев, мабуть, розповідаючи їм про нас. Дивно було бачити вираз подиву і страху на їхніх обличчях, поки вони слухали розповідь. Зрозуміло було, що вони не можуть розібратися, яким чином ми опинилися на озері, і готові приписати нашу появу надприродній силі. Розповідь продовжувалася, і я дійшов висновку за частим звертанням оповідача до дівчини, що він говорив про бегемотів, яких ми застрелили; потім ми подумали, що він бреше щось стосовно бегемотів, бо його розповідь часто уривалася обуреними вигуками жерців і придворних, тоді як королеви здивовано слухали, особливо коли оповідач вказав на наші гвинтівки, як на знаряддя руйнування і смерті. Тепер я можу пояснити, що мешканці країни Цу-венді були сонцепоклонниками, і бегемот вважався у них священною твариною. У призначений час вони вбивають бегемотів тисячами (бегемоти оберігаються спеціально для цього в озері країни, оскільки їхня шкура йде на амуніцію солдатів), що аніскільки не заважає тубільцям вважати бегемота священною твариною³⁶.

Ті бегемоти, яких ми застрелили, належали до священних тварин, і спеціальним обов’язком жерців було піклуватися про них. Таким чином, самі не знаючи того, ми вчинили найжахливіше святотатство.

Коли наш провідник закінчив свою розповідь, високий старий із довгою бородою і в круглій шапочці, великий жрець Егон, встав і безпристрасно говорив щось королевам. Мені не подобався холодний погляд його сірих очей, спрямованих на нас. Імовірно, він подобався б мені ще менше, якби я розумів його мову і знав, що в ім’я ображеного божества жрець вимагав, щоб нас принесли в жертву і спалили. Коли він закінчив, королева Зорайя заговорила ніжним, музичним голосом, і, судячи з ЇЇ жестів, розбирала інший бік питання. Потім Нілепта сказала щось жерцю. Ми, звичайно, і не підозрювали, що вона заступалася за нас і просила про помилування. Врешті-решт, вона обернулася до високого чоловіка середніх років, з чорною бородою і довгим мечем у руці, якого звали (це ми дізналися потім) Наста, і який був вельми поважною особою в країні. Очевидно, вона чекала від нього підтримки. Але коли вона перезирнулася з сером Генрі ще при вході в зал і почервоніла, як троянда, я помітив, що це було неприємно високому чоловікові, бо він закусив губу і схопився за меч. Потім нам сказали, що він мріяв одержати руку королеви й одружитися з нею. Нілепта не могла зробити гіршого вибору, коли захотіла шукати його допомоги. Він тихо заговорив із нею, очевидно, погоджуючись з аргументами великого жерця. Під час цієї розмови Зорайя поклала лікоть на коліно, сперла підборіддя на руки і дивилася на Насту з презирливою усмішкою, неначе бачила наскрізь його думки і плани. Нілепта, очевидно, розсердилася, її щоки почервоніли, очі заблищали, і вона стала ще гарнішою. Нарешті, вона обернулася до Егона і, здавалося, дала йому згоду, оскільки той низько вклонився їй. Увесь цей час Зорайя сиділа й усміхалася. Раптом Нілепта подала знак. Проспівали сурми. Всі встали і покинули залу, окрім варти, якій вона наказала залишитися на місці. Коли всі пішли, Нілепта нахилилася, ніжно усміхаючись, і за допомогою знаків і вигуків дала нам зрозуміти, що хотіла б дізнатися, як ми потрапили сюди. Вельми складно було пояснити їй це. Та зненацька мене осяяла думка. У кишені у мене був записник і олівець. Я накидав на папері креслення підземної річки й озера, підійшов до сходинок трону і подав нотатник Нілепті. Вона зрозуміла відразу, радісно заплескала в долоні, зійшла з трону і подала малюнок Зорайї, яка також відразу зрозуміла його. Нілепта взяла олівець у мене, зацікавлено подивилася на нього і зробила кілька чарівних малюнків. Перший зображав її, радісно вітаючу обома руками людину, вельми схожу на сера Генрі. На другому малюнку вона зобразила бегемота, вмираючого у воді, і на березі людину, яка із жахом підняла руки при цьому видовищі. У цій людині ми одразу ж упізнали великого жерця. Потім був малюнок із жахливою вогненною піччю, до якої Егон штовхав нас своєю палицею.