— Ось тут, поряд зі смолоскипами, Пратт залишив підйомний пристрій. — Логан витягнув дубові козли з коловоротом-поперечкою, до якої кріпилося руків’я. Показав міцний канат і причеплене до нього сидіння. — Цю штукенцію зробив тесля з «Навіженого», майстер на всі руки, царство йому небесне. Взагалі-то, щоб впоратися з підіймачем, потрібні двоє: один сідає на дошку, другий залишається нагорі і крутить важіль. Не уявляю, як Пратт впорався самотужки. Певно, спочатку спускав вантаж, потім себе, а витягував назад однією силою рук. Кажу вам, це був справжній атлант…

Я закричав: обережно, обережно, пастка! Але дівчинка і сама зметикувала.

— Заждіть, — урвала вона штурмана. — Ви що ж, думаєте, що один із нас лізтиме в шахти, а другий залишиться нагорі? І як же, дозвольте дізнатися, ви пропонуєте розділити ролі?

Логан обеззброююче посміхнувся.

— В тому і вся штука. Я ж казав: ви — єдина людина на всьому кораблі, від якої я не очікую удару в спину. Нікому іншому я своє життя не довірив би. Спускатися буду я. З моєю пораненою рукою я все одно не зміг би крутити коловорот. Так що у вашій волі взяти та й перерізати канат, щоб друзяка Гаррі гепнувся вниз і скрутив собі в’язи.

Навіть я зі своєю підозріливістю заспокоївся. Летиція ж, як на мене, була навіть розчулена такою довірливістю.

— А як щодо підказки? — запитала вона. — Невже Пратт ані словом не обмовився про сховок? Невже ви його прикінчили, нічого не вивідавши? У це важко повірити.

Гірка образа — вже не знаю, справжня чи вдавана — звучала в голосі штурмана, коли він відповів:

— Гарної ви думки про мене! Ви ж знаєте, Епіне: я людина і з принципами. Ніколи не став би вбивати товариша через золото! Тим паче, поки не дізнався, де воно сховане… — Здається, Гаррі дійсно був ображений — сумнівом у гостроті його розуму. — Все було інакше. Ми пливли вдвох морем, після втечі від команди бунтівників. Джеремі розповів мені про свою домовленість із Чорною Королевою. А я почав умовляти його не робити жахливої дурниці. Якщо вже так склалося, чому б нам не забрати скарб Сан-Дієго собі? Ніхто крім нас двох не знає, де воно. Все буде тишком-нишком. Я говорив йому очевидні, розумні речі. Але Пратт був божевільним. «Я не пірат, я слуга свого короля!» Схопив мене за горло своїми залізними ручищами і почав душити. Він би вбив мене, якби я, захищаючись, не встромив йому ножа в бік. Це був не напад, а оборона; клянуся Дівою Марією! Я не блюзнір, я не розкидався б подібними клятвами. Тим паче, Джеремі від цього удару не помер. Тобто помер, але не відразу. Коли він випручав свої клешні і завалився на бік, я перев’язав його, я напоїв його водою. Боже, як я благав Пратта покаятися перед смертю і не забирати з собою в могилу таємницю скарбу! Та він нічого мені не сказав… Правду кажучи, він мене, швидше за все і не чув, бо до самої смерті був непритомним. До вечора він віддав кінці, і я, помолившись, кинув тіло за борт…