Уночі занепокоєний Челонер припнув Мікі біля намету міцним сирицевим ременем.

Коли Челонер пішов спати, Мікі ще довго сидів на задніх лапах, притулившись до сосни, до якої його прив’язали. Десь о десятій ночі у лісі було так тихо, що потріскування майже зотлілого багаття різко відлунювало у вухах Мікі й нагадувало ляскіт батога. Широко розплющеними очима Мікі вдивлявся в ніч. Біля спопелілого вогнища він розгледів загорнуту у теплі ковдри непорушну фігуру — індіанця, який заснув. Позаду нього їздові собаки згорнулися калачиками на снігу й не видавали ні звуку. Місяць висів над головою Мікі, а десь за милю від табору вовк, задерши ікласту пащу, завив на круглий блискучий диск у небі. Виття, ніби далекий поклик, запалило новий вогонь у Мікі. Пес повернувся в той бік, звідки долинав вовчий голос. Йому захотілося відповісти: закинути голову й завити до лісових хащ, місяця й зоряного неба. Та він лише клацнув зубами й поглянув на намет, де спав Челонер. Мікі плюхнувся на сніг. Він лежав на животі, але голову не опускав і далі вслухався. Місяць хилився на захід. Багаття дотліло, і тепер лише поблискували вуглини. Стрілка на годиннику Челонера показувала за північ, а збуджений Мікі досі не зімкнув очей. ПОКЛИК ночі зрештою повністю заволодів ним, і він перегриз мотузку навпіл. Це був поклик Жінки — Нанет із дитиною.

Звільнившись, Мікі обнюхав намет Челонера. Винувато вигнув спину й підібгав хвоста — він розумів, що зраджує господаря, якого так довго чекав і так виразно бачив у снах. Пес не усвідомлював своїх почуттів, та його охопила інстинктивна туга. Він повернеться. Це переконання чітко оформилося в його голові. Проте нині — цієї ночі — мусить піти. Мікі пірнув у темряву. Непомітно, як лис, прослизнув між собаками, що поснули, і крався ще з чверть милі. Потім випростався й стрімкою сірою тінню метнувся через освітлений місяцем ліс на захід.

Мікі рушив у путь упевнено, без вагань. Він не відчував болю в ранах, дихав на повні груди і, швидко перебираючи сильними лапами, як дикий вовк, невтомно простував обраним шляхом. Дорогою йому траплялося багато кроликів, але він не звертав на них уваги. Навіть, зачувши стійкий запах ільки мало не під носом, не дозволив собі зупинитися. Безпомильна орієнтація вела його через болото, чагарники, озеро, річку, пустирище й випалені видолинки. Одного разу він спинився напитися зі струмка, де швидка течія не дала воді замерзнути. Проте пив Мікі поспіхом й одразу рушив далі. Місяць спускався дедалі нижче за горизонт, а потім зник. Зоряне сяйво тьмяніло. Маленькі зірочки згасли, а великі сонно меркнули. Лісові хащі огортав примарний сніговий серпанок.