За шість годин, що лишилися до світанку, Мікі подолав 35 миль.

Коли почало розвиднюватися, пес спинився. Розтягнувся на череві біля скелі на гребені хребта і милувався народженням нового дня. З його пащі стікала слина. Відсапуючись, Мікі набирався сил, поки золоті промені зимового сонця розмальовували небо на сході. Щойно перші смужки сонячного сяйва почали вистрілювати зі східних бастіонів, Мікі звівся на лапи й задивився на ранкові дива світу. Позаду, за 50 миль звідси, лишився Форт-О’Ґод, а попереду — за 20 миль — чекала хатина Нанет. Спустившись зі схилу, Мікі її побачив.

Відстань до оселі Нанет дедалі зменшувалася, а Мікі відчував, як знову наростає незрозуміла туга, що підкралася до серця біля намету Челонера. Щоправда, нині він почувався інакше. Він дійшов. Він послухався Поклику. А тепер, наприкінці шляху, стало лячно: як його зустрінуть? Там, куди пролягав його шлях, він убив чоловіка, а чоловік належав жінці. Хода Мікі стала нерішучою. Десь опівдні пес уже був за півмилі від хатини Нанет і дівчинки. Чутливий ніс уловив легкий запах диму в повітрі. Та Мікі не пішов на запах навпростець, а петляв, як вовк. Йшов непевно, крадучись, і нарешті дістався видолинку, де нещодавно для нього відкрився новий світ. Ось і досі прочинена дерев’яна загорода, за якою його ув’язнив Жак Ле Бо і з якої викрав Анрі Дюран; а ось притоптаний сніг на місці, де він накинувся на дволапого звіра. Мікі заскавчав.

Пес подивився на широко прочинені двері хатини: ознак життя всередині він не побачив, але внюхав. Із димаря в небо здіймався дим. Зіщулившись, Мікі пішов через двір до хати. У кожному його русі була провина — безмежне каяття за всі можливі помилки, благання до тих, кому він поклонявся: не проганяйте мене.

Мікі зазирнув у хату. Передпокій був порожнім. Нанет не було. Аж тут пес нашорошив вуха, напружився всім тілом і вслухався, вслухався, ВСЛУХАВСЯ, зачувши ніжне лепетання, що долинало з колиски. Мікі голосно глитнув і тихесенько заскавчав. ЦОК-ЦОК-ЦОК — заскреготіли кігті по підлозі. Велика голова перехилилася через бортик колиски — там таки сиділо маля. Мікі лизнув дівчинку теплим язиком у щічку — всього разок — зітхнув і влігся на підлогу.

Почулися кроки. У передпокій зайшла Нанет із білизною в руках, віднесла постіль у меншу кімнату, досі не помічаючи Мікі, а потім повернулася й ошелешено завмерла. Нанет тихо скрикнула й підбігла до пса — і ось уже Мікі знову в її обіймах. Він скавчав, як щеня, й тулився мордою до грудей Нанет. Вона сміялася й схлипувала, а дівчинка в колисці бавилася, пищала й чеберяла крихітними ноженятами в мокасинах.