— У кожній хижці, де чути запах бекону і кави, — завжди казав О’Коннор, — тебе покличуть на сніданок, якщо постукаєш у двері.

Але в цю мить Кент не згадував слів давнього поліційного друга. Зараз усі його думки поглинуло відкриття, що Маретта готує сніданок — для нього.

Він підійшов до дверей і прислухався. А тоді відчинив їх і зазирнув усередину. Маретта стояла навколішки перед відчиненою заслінкою грубки і смажила хлібці на двох виделках. Її обличчя палало рожевим рум’янцем. Вона не гаяла часу на те, щоб розчесати волосся, а лише недбало заплела його в косу, яку відкинула за спину. Побачивши Кента, дівчина видала зойк удаваного розчарування.

— Чому ви не зачекали? — запротестувала вона. — Я хотіла зробити вам сюрприз.

— Ви й зробили, — відповів він. — А я не міг чекати. Я мав прийти і допомогти.

Він уже був усередині й стояв навколішки поруч із нею. Коли він потягнувся до виделок, його губи торкнулися її волосся. Рум’янець на щоках Маретти спалахнув ще яскравіше, і горлом забринів м’який сміх. Підводячись, вона ласкаво торкнулася долонею його щоки, і Кент засміявся у відповідь. А після того, коли вона сервірувала стіл-полицю, її рука де-не-де торкалася його плеча або волосся, і двічі чи тричі він чув цей тихий горловий сміх, що збурював у ньому спалах щастя. А тоді вони сиділи поряд, він — у низенькому кріслі, вона — на табуретці, зсунувши їх близько перед полицею, що слугувала за стіл, і їли свій сніданок. Маретта налила йому кави та розмішувала в ній цукор і згущене молоко. А він на радощах навіть не сказав їй, що ніколи не кладе в каву ні цукру, ні молока. Крізь маленьке віконечко ранкове сонце заливало кімнату. Крізь відчинені двері Кент вказав дівчині на те, як розкішно відбиваються сонячні промені в річці й у зелені лісу, який вони проминали. Коли зі сніданком було покінчено, Маретта вийшла на палубу разом з ним.

Певний час вона стояла мовчки й нерухомо, вдивляючись у дивовижний світ, що обступив їх скрізь. Кентові навіть здалося, що на деяку мить вона затримала подих. Відкинувши голову й підставивши свою білу шийку м’якому, просякнутому запахом живиці повітрю, дівчина вдивлялася в ліси. Її очі раптом сповнилися світла, наче зорі. В її обличчі відбивалися промені ранкового сонця. І, дивлячись на неї, Кент зрозумів, що ніколи не бачив її такою вродливою, як у ці дивовижні миті. Йому й самому перехопило дух, адже він також збагнув, що це Ніска-богиня після довгої розлуки знову вдивляється у власний світ.

Її світ — і його світ. Відмінний від решти світів, будь-коли створених Господом Богом, навіть від того, що вони полишили в Пристані, якихось кілька миль позаду. Бо тут не лунало жодного звуку, навіть шепоту руйнівного людського життя. Вони були в обіймах Великої Півночі, що з кожною хвилиною притягувала їх усе ближче до свого могутнього пульсаційного серця.