Він продовжив свій шлях. Незвична радість поглинула його. Час від часу, поринаючи в неї, він повністю забував про горе, і в такі моменти йому здавалося, що Маретта має неодмінно чекати на нього в долині. Але завжди повертався спогад про трагедію у Бистрині Смерті, а з ним і думка, що три велетенські голови чекають — і завжди чекатимуть — на втрачену кохану людину, яка вже ніколи не повернеться. Коли того дня сідало сонце, обличчя, що споглядало долину, здалося йому живим — так ясно горіло воно мовчазним питанням, зверненим до Кента.

— Де вона? — питав кам’яний велетень. — Де вона? Де вона?

Тієї ночі Кент так і не заснув.

Наступного дня він побачив перед собою низький ламаний хребет першої з диких гір. Він невпинно підіймався й опівдні досягнув гірського гребеня. І тут зрозумів, що нарешті бачить внизу перед собою Долину Мовчазних Людей. Вона не була широкою, як попередня. На дальньому краю її за три-чотири милі підіймалася велетенська гора, лице якої дивилося вниз на зелені луки біля її підніжжя. Далеко на півдні в яскравому сяйві сонця Кент побачив блиск заток і маленьких озерець, буяння густих кедрових, ялинових і піхтових заростів, розкиданих, наче великі клапті оксамиту, посеред зелені долини. На півночі, за три-чотири милі звідси, гірська гряда, якою він підіймався, різко повертала на схід, і частина долини, ховаючись за поворотом, була непомітна звідси. Перепочивши, Кент звернув у цьому напрямку. Була рівно четверта година, коли він дістався вигину і зміг зазирнути до прихованого куточка долини.

Те, що він побачив у першу мить, було наче велетенська порожня чаша, утворена стінами гір, чаша дві милі в діаметрі, якою, власне, і завершалася долина. Знадобилося кілька секунд, щоб його очі пристосувалися бачити менші, детальніші подробиці на відстані півмилі. І ще до того він почув звук, від якого здригнувся кожен нерв у його тілі. Це був глухий гавкіт собаки, що лунав далеко внизу.

Теплий золотавий туман, що передує заходові сонця в горах, збирався між ним і долиною, але за певний час Кент розгледів крізь нього ознаки наявності людського житла — майже прямо перед собою. Там було маленьке озерце, із якого витікав блискучий струмочок, а біля самого озера, неподалік від підніжжя гори, на якій він стояв, виднілося кілька будівель і частокіл, що згори здавався зовсім іграшковим. Ані тварин, ані будь-якого іншого руху Кент не помітив.

Не турбуючись пошукати стежку, Кент почав поспіхом спускатися. І знову він не ставив собі зайвих питань. Безмежна впевненість володіла ним: з усіх місць на землі тільки це могло бути Долиною Мовчазних Людей.