Кент скрикнув від радощів. Західний вітерець приніс свіжий ковток повітря, і він жадібно вдихав його — так змучений спрагою в пустелі ковтає воду. Він більше не дивився на компас, а йшов прямісінько на запах того свіжого повітря. За годину він виявив, що знову чвалає по воді, через повільний потік, і коли він спробував воду, то вона виявилася лише трохи з присмаком сірки. До півночі вода стала прохолодною й чистою. Він зупинився на березі з гальки і піску, роздягнувшись догола, і влаштував собі купіль, якої ще ніколи не мав. Доти він носив свою стару траперську сорочку і штани, але після купання перебрався в одяг, який тримав чистим у наплічнику. Потім Кент розвів вогонь і повечеряв — уперше за два дні.

Наступного ранку він видерся на високий кедр й озирнув околиці. На захід була розлога земля, за п’ятнадцять чи двадцять миль перегороджена передгір’ям. За тим передгір’ям здіймалися гірські вершини Скелястих гір із засніженими верхівками. Він поголився, підстригся й вирушив далі. Тієї ночі він зупинився на відпочинок лише коли не міг уже пересуватися у каное: річкове русло звузилося до невеличкого гирла, і він зупинився посеред перших зелених пагорбів. Наступного світанку він заховав своє каное в надійному місці й пішов далі пішки з наплічником.

Протягом тижня Кент неквапно рухався на захід. Він увійшов до дивовижної землі, в якій, однак, не знайшов жодних ознак людського життя. Дикі простори змінювалися на гори, і він гадав, що зараз перебуває біля хребта Кемпбелла. Він знав також, що це — логічне продовження його подорожі з Сірчаної землі. І все ж лишалося цілих вісім днів до того, як він натрапив на знак, що свідчив про перебування тут певний час ще однієї людської істоти. Він знайшов залишки колишнього табору. Без сумніву, багаття, з нарубаного сокирою сирого поліняччя, було розкладене білою людиною.

На десятий день він підійшов до крутого схилу, що спускався в західному напрямку, і глянув униз на одну з найпрекрасніших долин, що коли-небудь відкривалися його очам. То було більше, ніж долина. То була широка рівнина, за 50 миль по той бік якої велично здіймалися вгору наймогутніші з усіх гір Юкона.

І хоч зараз він і бачив перед собою справжній рай, йому защемило серце. Здавалося неможливим, що в такій безмежній країні він зможе знайти той маленький клаптик землі, що йому потрібен. Єдина його надія була знайти білих людей або індіанців — когось, хто міг би провести його.

Він повільно перетнув п’ятдесят миль розкішної рівнини, повної рясної зелені, квітів і неляканої дичини — справжнього мисливського раю. Небагато мисливців заходило аж так далеко з гір Юкона, казав він собі. І жоден не дістався сюди крізь Сірчану землю. Це був новий недосліджений світ. На його мапі це місце поки що значилося порожньою плямою. І жодних ознак людського перебування. Прямо перед ним здіймалися гори Юкона, утворюючи нездоланну стіну — один за одним засніжені піки вивищувалися над світом, наче могутні спостерігачі, сягаючи за хмари. Він знав, що лежало за цими горами — великі ріки Західного схилу, Доусон-Сіті, золотоносна земля зі своєю цивілізацією. Але все це було по той бік гір. По цей же пролягав неосяжний мовчазний простір райської землі, на яку не претендував жоден із людей.