Ця година стала початком нової зміни в Кенті. Йому здавалося, що сама Маретта надсилає йому послання, що її дух повернувся і був тепер поряд із ним, пробуджуючи дивне натхнення в душі, новим жаром зігріваючи кров. Вона пішла назавжди, і все ж вона повернулася до нього, і віра, що тепер цей дух пребуде з ним до останніх днів його життя, поступово міцнішала. Він відчував її близькість. Він несвідомо простягав руки, і дивне щастя увійшло в його душу, щоб здолати горе й самоту. Й очі його засяяли новим світлом, дивлячись на її невеличкі скарби на залитому сонцем камені. Вони ніби перетворилися на її кров і плоть, зберігши в собі часточку її душі й серця. Вони були голосом її віри в нього, обіцянки, що вона ніколи його не покине. Уперше за багато днів Кент відчув у собі нові сили і знав, що кохана не зникла безслідно, що її часточка лишилася з ним, і за неї варто було боротися.

Тієї ночі він востаннє спорудив собі ліжко в ущелині між скелями, зібравши разом свої скарби і стискаючи їх в обіймах уві сні.

Наступного дня він уяв курс на північний захід. На п’ятий день по тому, як він залишив землю Андре Буало, він обміняв свого годинника в якогось метиса на дешевий пістолет, боєприпаси, ковдру, борошно й похідне кухарське приладдя. Після цього він уже без вагань вирушив у ліси, заглиблюючись усе далі й далі.

За місяць ніхто вже не впізнав би у Кенті колишнього детектива з Н-ської дивізії. Оброслий бородою, в обшмуляній одежі, довговолосий, він блукав без жодної іншої причини, окрім як бути на самоті, і все далі й далі відходив від ріки. При нагоді він спілкувався з яким-небудь індіанцем або метисом. Щоночі, попри досить теплу погоду, він розпалював маленьке похідне багаття, адже в такі години, коли поруч горів вогонь, він відчував, що Маретта зовсім близько. І тоді він виймав одну з дорогоцінних речей, що були у маленькому вузлі Маретти. Він обожнював ці речі. Сукню і кожен із маленьких черевичків він окремо загорнув в оксамитово-ніжний шар березової кори. Він захищав їх від вологи й вітру. Ладен був битися за них, якщо доведеться. За деякий час вони стали для нього дорожчі за власне життя, і, якимось незбагненним чином, уперше в житті він почав дякувати Богові, що ріка не відібрала в нього геть усе.

Кент зовсім не прагнув поринути в забуття. Він хотів пам’ятати кожен жест, кожне слово, кожну дорогоцінну ласку, що повсякчасно єднали його з коханням, яке він утратив. Із кожним днем Маретта все більше перетворювалася на частину його самого. Мертва у плоті, духом вона завжди була поряд із ним, уночі вгніздившись у сховку його обіймів, удень крокуючи з ним рука в руку. І в цій його вірі скорбота пом’якшувалася ніжною, милосердною втіхою володіння тим, що не могло бути вкрадене ані людиною, ані долею — завжди незмінною присутністю Коханої.