Було промовлене моє ім’я, і я доклав усіх зусиль, щоб оговтатись, намагатись почути, що там про мене кажуть. Це Грехем Гобсон, президент Товариства, говорив і, всміхаючись, дивився на мене. Голови навколо також дивилися на мене, дружні й добрі обличчя.

– Нагороджений медаллю патрона й засновника Товариства, – сказав Гобсон. – Крім того, моя рада доручила мені оголосити, що з її фонду виділено певну суму для того, щоб призначити винагороду відомому художникові, який погодиться намалювати портрет доктора Кейзина. З відповідною церемонією портрет буде повішено…

Я струснув головою, бо відчував, що мій мозок затуманений. Голос Гобсона лунав дедалі тихше, і я спробував зосередитися. Лагідні, проте наполегливі руки підіймали мене на ноги, виштовхували на сцену.

– Промову! – гукали вони, сміючись й аплодуючи.

Я стояв перед ними. Голова в мене йшла обертом, зала оберталася й зупинялася, розпливалася і знову входила у фокус.

– Ваша світлосте, – почав я й подавився словами, моє горло не хотіло говорити, й слова ледве пропихалися крізь нього. – Для мене велика честь… – Я замовк і став шукати слова, але вони чогось чекали. Я окинув залу розпачливим поглядом, шукаючи визволення або натхнення.

Саллі Бенатор стояла біля бічного входу. Я не знав, скільки часу вона там простояла. Вона усміхалася, білі зуби виблискували на її засмаглому й гарному обличчі, темне волосся спадало осяйними хвилями їй на плечі, щоки палахкотіли, а очі іскрилися, і я бачив перед собою дівчину, яка щойно підвелася з ліжка свого коханця.

Я втупився в неї поглядом.

– Я дуже вдячний, – промурмотів я, вона кивнула мені й підбадьорливо всміхнулася, й моє серце зламалося.

То було суто фізичне відчуття, гострий біль, щось розривалося у мене в грудях і нило так, що я не міг спіймати свій подих. Я втратив її, своє кохання, своє єдине кохання, й усі ці почесті, уся слава не мали для мене ніякого значення.

Я дивився на неї через залу, опанований розпачем і позбавлений мети. Я відчував, як сльози течуть і спалюють мої очі. Я не хотів, щоб усі це бачили, й, спотикаючись, спустився зі сцени й рушив до дверей. Оплески залунали знову, і крізь загальний гомін я почув голоси:

– Бідолашний чоловік, він геть розгубився.

– Його хвилювання зворушує.

– Він розчавлений почуттями.

І я вибіг на вулицю. Накрапав рідкий дощик, і я побіг, наче збожеволів. Як поранена тварина, я хотів залишитися сам-один, щоб одужати після цього полювання. Холодний дощ полегшив біль у моїх очах.

Я мріяв про самотність і про полешення болю – і те, й те я знайшов у Місячному місті. Елдридж домовився протягом місяця читати лекції в Англії, а Саллі зникла. Я не розмовляв із нею після того дня, але Лорен сказав мені мимохідь, що вона взяла два тижні з тієї відпустки, яка в неї накопичилася, й вирушила в тур по Італії та грецьких островах. Вона надіслала мені листа, який надійшов авіапоштою у Місячне місто з Падуї, підтвердивши свою подорож і висловивши жаль, що всі її зусилля зустріти мене в Лондоні перед від’їздом зазнали невдачі. Це було не дивно, бо я не повернувся в «Дорчестер», а переслав свій багаж до готелю «Будинок Синього птаха», звідки вранці вилетів до Африки. Саллі надіслала мені свої привітання й, закінчуючи листа, повідомила, що прилетить до Йоганнесбурґа в кінці місяця й першим рейсом повернеться до Місячного міста.