Руки лежали по боках, п’яти зведені докупи – мертве тіло було покладене з турботою й очевидною любов’ю. Над ним нахилилася інша постать, що стояла навколішки, наче чоловік, який молився. Постать у повному бойовому обладунку, й тільки шолом та металевий нагрудник лежали, скинуті, на підлозі під порожнім саркофагом. Довге чорне волосся нависало вперед і приховувало його нахилене обличчя. Обидві руки були притиснуті до грудей на рівні діафрагми. Із грудей йому стриміло сталеве лезо, обернений меч із ефесом, який надійно вперся в кам’яні плити підлоги, а гостряк був устромлений під ребра й застряв у його нутрощах.

Ми побачили чоловіка під час його останньої втечі від ганебної поразки, чоловіка, який у розпачі впав на власний меч. Зброя втримувала його вагу протягом цих багатьох століть, завдяки їй він і досі стояв навколішках.

Ані Лорен, ані я були неспроможні заговорити, коли підійшли ближче до цієї картини античної трагедії. Щодо мене, то я не мав найменшого сумніву, ким були ці дві висушені людські оболонки.

Ланнон Гіканус, останній цар Опета, лежав, простягшись на холодній кам’яній підлозі. Над ним схилився, стоячи навколішках, його друг, Сокирник богів, Гай Бен-Амон.

Я відчув грізне застереження долі, мене опанував холодний і моторошний страх – бо Гай Бен-Амон, Сокирник богів, був горбань.

Я повинен побачити його обличчя. Я мусив його побачити! Я побіг уперед і став навколішки поруч нього.

Я доторкнувся до його тонкого скелетного плеча, накритого тунікою з ламкої жовтої тканини. Це був ледь відчутний доторк, майже подих, але його було досить, щоб обвалити цю делікатно прилаштовану мумію.

Труп Гая Бен-Амона ковзнув уперед й обвалився на тіло царя. Криця й бронза задзвеніли, вдарившись об кам’яну підлогу й розійшовшись відлунням під склепінчастою усипальницею царів Опета.

Обидві постаті впали в землю, й від удару утворився жовтий вибух пилюки, забарвленої в колір гірчиці, що підняв вихор, схожий на дим у світлі аркодужної лампи. Від них не залишилося нічого, крім металевого обладунку й меча та двох мотків золотаво-піщаного волосся на купі подрібненої до розміру тальку пилюки.

Я зіп’явся на ноги, ковтаючи жовтий порох. Мої очі наповнилися слізьми подиву й пилюкою, від якої сльози полилися рікою. Пилюка пахла грибами.

Лорен Стервесант і я дивились один на одного, не мовлячи й слова. Ми стали свідками чуда.

Я прокинувся від ревучого кошмару з крові, полум’я й диму, від жахіття блискучих чорних облич й омитих потом тіл, освітлених тріскучими спалахами вогню, від верещання помираючих і звірячого реву голосів, що похлиналися в крові. Пам’ять примушувала мене відсапуватись і задихатись, і її кошмари й жах залишалися зі мною ще довго після того, як я зрозумів, що перебуваю сам-один у своїй хатині посеред зануреної в тишу ночі.