– Нумо, читай, – нетерпляче промурмотів Лорен.

– Ти, хто прийшов сюди урвати сон царів Опета й зруйнувати їхню гробницю, роби це на власний ризик, і нехай прокляття Астарти та великого Ваала переслідує тебе до твоєї власної могили.

– Прочитай ще раз, – звелів мені Лорен, і я виконав його наказ.

Він кивнув головою.

– Зрозуміло, – сказав він і підступив до кам’яних дверей.

Він став шукати точку обертання, яка дозволила б задіяти спусковий гачок механізму. Тут нам не так пощастило, як на порозі дверей із сонячним диском. Ми прововтузилися там дві години, а дорогу нам усе ще перепиняла монолітна плита з непроникного скельного каменю.

– Я застосую динаміт і висаджу цю кляту річ у повітря, – пригрозив Лорен, але я знав, що він не вчинить такої жорстокості в святому місці.

Ми трохи відпочили й обговорили проблему, перш ніж повернулися до дверей. Тут мала бути інша проста система важелів, але трюк був у тому, щоб знайти точку натискання й кут, під яким треба здійснювати рух.

Коли ми нарешті її знайшли, я вилаяв себе за власну тупість. Я мав би знайти її з першої спроби. Символ, який позначав ім’я сонячного бога Ваала, був і тут точкою прикладання сили.

Двері відчинилися, важкі й повільні, й ми увійшли до гробниці царів Опета.

Я знаю лише одне місце у світі, де панує така сама атмосфера. Це Вестмінстерське абатство, де зберігаються гробниці королів Англії. Там те саме відчуття минулого часу й відродженої історії, притаманне великим і зануреним у тишу соборам.

Ніхто з нас не розмовляв, коли ми йшли до центру довгої вузької усипальниці під склепінчастим дахом. Тиша нестерпно давила на мої барабанні перетинки. Тиша настільки повна, що здавалася зловісною й погрозливою. Тут також повітря давно не використовувалося, але відчуття плісняви було ще сильнішим. Мені здалося, я відчув слабкий, застояний запах пилюки й грибів.

Попід кожною стіною, паралельно до неї, стояли саркофаги царів Опета. Вони були вирізьблені з масивного граніту. Суцільні, приземкуваті й сірі. Віка саркофагів утримувалися на місці своєю величезною вагою, а їхня верхня поверхня була відполірована й прикрашена вигравіюваним ім’ям та титулом того тіла, яке під нею лежало. Я побачив тут славетні імена, які відлунювали в золотих книгах Гая. Я упізнав їх: Гамількар, Ганнібал, Гіканус. Сорок сім великих домовин, але остання була порожня, її віко спиралося на стіну поруч із нею. Усередині вона була видовбана у формі людського тіла, готова проковтнути останнього царя Опета.

Біля підніжжя великої кам’яної домовини на підлозі гробниці горілиць лежав чоловік. Шолома на ньому не було, а його яскраво-руде волосся та борода утворювали м’яку рамку навколо поритого зморшками муміфікованого обличчя. Його нагрудник був знятий, виставивши напоказ суху пергаментну шкіру, натягнуту на кощавій скелетній клітині ребер. Зламане древко стріли стриміло з його давно мертвих грудей. На ньому була шкіряна картата спідниця, поцяткована бронзовими розетками, бронзові поножі – на гомілках, легкі сандалі – на ногах.