Перше тьмяне сяйво світанку вихопило з темряви силуети вершин скелястих пагорбів, забарвивши їх у блідий рожевий колір, коли я відніс золоту книгу в сейф, де вона зберігалася, й повільно пішов назад до своєї хатини.

Саллі вийшла з дверей хатини Лорена й рушила в напрямку мене, в темряві. Її халат був примарно блідий, і, здавалося, вона летить над землею. Я завмер на місці, сподіваючись, що вона мене не побачить. Такий шанс був, бо я стояв у глибокому затінку її хатини й відвернув обличчя, намагаючись не ворушитись.

Я чув шелестіння її спідниць, шарудіння її ніг у пилюці, дуже близьке в темряві, потім її переляканий зойк, коли вона побачила мене. Тоді я подивився на неї. Вона побачила мене, але не впізнала. Її обличчя було бліде під місяцем від страху, а руками вона затулила рот.

– Не бійся, Саллі, – сказав я. – Це лише я.

Тепер я міг почути її запах. У чистому нічному повітрі пустелі то був запах парфумів, схожий на запах розтовчених пелюсток троянди, змішаний із теплим запахом поту й кохання. Моє серце опустилося на дно грудей.

– Бен? – запитала вона.

Ми обоє мовчали, дивлячись одне на одного.

– Ти давно тут стоїш?

– Давненько, – відповів я, і знову запала тиша.

– Отже, ти знаєш?

Це було сказано тихим голосом, сором’язливим і сумним.

– Я не мав наміру шпигувати, – сказав я, і запала ще одна мовчанка.

– Я тобі вірю.

Вона рушила геть, а потім обернулася:

– Бене, я хочу тобі пояснити.

– Не треба, – сказав я.

– Ні. Я хочу.

– Це не має значення, Сал.