– Нехай Ваал світить для тебе вічно.

– А що хоче від мене пігмей?

Мурсил покликав до себе маленького жовтого бушмена, й Ланнон оглянув його з цікавістю.

– Як його звуть?

– Ксаї, мій володарю.

– Він не розуміє мови?

– Ні, мій володарю, він розмовляє лише власною примітивною мовою.

– Запитай у нього, чого він хоче. Можливо, він хоче одержати волю?

– Він не розуміє, що таке воля. Він схожий на собаку, величносте. Заберіть у нього хазяїна, й він утратить смисл свого життя.

– Запитай у нього, чого він хоче.

Мурсил і бушмен розмовляли протягом тривалого часу мовою, схожою на цвірінькання горобця, перш ніж головний мисливець обернувся до царя.

– У нього дивне прохання.

– Назви його.

– Він хоче полювати разом із чоловіком, який убив великого лева.

Ланнон витріщився на бушмена, який усміхався йому з привабливою відвертістю дитини.

– Він думає, мій володарю, і простіть йому за зухвалість, – Мурсил трохи спітнів, він почувався ніяково, – він думає, що ви бог, і хоче належати богові.

Ланнон гучно зареготав і поплескав себе по стегну.

– Тож нехай так і буде. Я призначаю його майстром царського полювання – з відповідною платнею й усіма привілеями. Візьми його до себе, Гаю. Навчи його розмовляти нормальною мовою, а якщо тобі це не вдасться, то сам навчися розмовляти, як він.

«Одні волоцюги та каліки», – сумно подумав Гай.

Його дім був напхом напханий такими людьми, щоразу, коли він накопичував досить золота, щоб купити собі звабливу молоду рабиню, йому доводилося витрачати його на іншу, надто стару або калічну, щоб задовольняти його потаємні бажання, бо вона призначалася його зверхником у команду жриць Астарти. Але пігмей навіть допоможе йому з витратами, бо одержуватиме платню царського мисливця.