Гай лагідно сказав:

– Тепер час.

Ланнон кивнув головою. Гай обернувся й дав наказ центуріону, і той нахилився над горщиком, у якому жевріло полум’я, роздмухав вогонь і підніс його до намоченої у смолі ганчірки, якою було обмотано наконечник сигнальної стріли. Коли полум’я підпалило ганчірку й спалахнуло, він заклав стрілу в лук і випустив її високою параболою в чорне небо. У рядах легіонерів сигнал був повторений, помаранчеве полум’я на короткий час зависло в небі, але тиша панувала досі, й місто не прокинулося.

– У них немає ані вартових, ані пікетів. Нічого, – зневажливо зауважив Ланнон.

– Вони варвари, – лагідно нагадав йому Гай.

– Вони заслуговують на рабство, – сказав Ланнон.

– Вони краще житимуть як раби, аніж як вільні люди, – уточнив Гай. – Ми їх одягатимемо, годуватимемо і покажемо їм справжніх богів.

Ланнон кивнув головою.

– Ми прийшли, щоб вивести їх із темряви на сонце.

І він підняв важкий кий у правій руці.

Зі сходу, від лісу, несподівано набігла череда ревучої збожеволілої худоби. На їхніх рогах горіли пучки вимазаної смолою трави, за собою вони тягли сухі гілки, що палахкотіли яскравим полум’ям, і їх підганяв власний жах і лінія вояків, які горлали та гейкали. Це було диявольське видовище, окутане пилюкою, димом і полум’ям. Череда худоби вломилася в місто, обвалюючи легенькі хатини з трави, підпалюючи їх і розтоптуючи сонних венді, які траплялися їм на шляху. За тваринами бігли вояки, частуючи ударами київ по голові тих, хто вижив, і залишаючи їх лежати в розворушеній ратицями пилюці.

Гай чув, як лунало з міста дедалі гучніше виття, як лементували тисячі нажаханих голосів. Він чув, як тупотіли ратиці, й бачив, як вибухи жовтого полум’я та снопи іскор підіймалися в нічне небо, як горіли сухі, наче трут, хатини.

– Тримайте лінію! – гукав він до своїх людей у навколишній темряві. – Не залишайте дірок у сіті, бо риба вислизне!

Ніч була наповнена рухом, звуками і полум’ям. Полум’я швидко поширювалося, освітлюючи сцену яскравим миготливим помаранчевим світлом, а венді розбігалися на всі боки, кружляли й зойкали, бачачи, як на них насувається невблаганна стіна вбивць і грабіжників. Киї підіймалися й падали, і звук ударів дерева по кістках був таким самим, як у лісорубів, що зрубують дерева в лісі. Вони падали, чорні й голі, й лежали у світлі полум’я або повзали навкарачки й стогнали від болю.

Одна жінка з дитиною, яку вона пригортала до грудей, побачила невблаганну лінію, що насувалася на неї, і метнулася навтіки, як метнулася б самиця якоїсь тварини, побігла у високе ревуче полум’я очеретяного даху. Вона загорілася, як смолоскип, її волосся вибухнуло з тріском, вона зойкнула лише один раз, а тоді впала, обгоріла й невпізнанна, у вогонь. Гай побачив цю картину, й божевілля його крові охолодилося, застигнувши у відразу й огиду.