– Це справді щось нове, – погодився Гай, узявши клапоть тканини, який намочив для нього один зі зброєносців.

Руки й обличчя Гая були поцятковані бризками крові, кров засохла чорною корою на лезі та руків’ї його сокири з грифами.

– Вони мають мету й тактику, я ніколи не бачив, щоб плем’я перегрупувалося після невдалої атаки. Я не знав таких дикунів, які знову б нападали після того, як зазнали поразки.

Ланнон виплюнув червоне вино на землю.

– Нас можуть відколошматити ще більше, перш ніж день закінчиться.

Він засміявся, уявивши собі таку картину, й передав чашу з вином Гаєві.

Вони наблизилися до місця, де дорога перетинала вузький струмок і далі проходила між двома симетричними круглими пагорбами, схожими на жіночі груди. На струмку був брід, а перед бродом стриміли в землі шістнадцять списів із настромленими на них відтятими головами легіонерів, які належали до когорт Бекмора, що пішли вперед із худобою.

– Бекмор також не обійшовся без втрат, – зауважив Гай, дивлячись, як знімають голови зі списів і поквапно загортають їх у клапті шкіри.

– Шістнадцять загиблих із двадцятьох тисяч – це навряд чи така катастрофа, яку можна рівняти з поразкою біля озера Тразимени,[23] – весело зауважив Ланнон. – У такий огидний спосіб вони остерігають нас про свій намір захищати брід – слабка тактика, Сонячний Пташе.

– Можливо, мій володарю, – погодився Гай, але він побачив обличчя своїх людей, які з виразом жаху дивилися на нерівно відтяті червоні горлянки та на витріщені очі у відрубаних головах. У їхніх шлунках, либонь, похололо.

Венді й справді захищали брід, як і передбачив Ланнон. Гай прикинув, що їх тут було принаймні вдвічі більше, ніж його легіонерів, і, коли вони намагалися прорубати собі шлях, цього їм не дозволяли безперервні атаки на фланги та ар’єргард. Двічі Гай давав наказ сокирникам та піхоті відступити назад із червоної грязюки броду, щоб перепочити й перешикувати ряди. Але день ставав гарячим, а легіонери стомилися.

Ланнон був поранений дротиком, що влучив йому в обличчя й розкраяв щоку до кістки. Рана здавалася бридкішою, ніж була насправді, бо його бороду обляпало кров’ю й грязюкою. Лікар зашивав вологі краї вже закритої рани, коли Гай приєднався до гурту людей навколо царя, й Ланнон відповів на його стривожене запитання сміхом.

– У мене тепер буде цікавий шрам. – Потім, не обертаючи голови, він сказав Гаєві: – Я знайшов розв’язання нашої проблеми, Гаю, й онде вона.

Він показав через струмок на найближчий із двох пагорбів. Його вершина була на відстані, куди не змогла б долетіти стріла, десь, можливо, кроків за п’ятсот. Хоч на схилах пагорба стояв ліс, нагорі видніла галявина із заокругленого голого граніту, й на тій галявині стояв невеличкий гурт людей. Вони оточували центральну постать.