– Ти давно знаєш, що жоден твій наказ не важкий для виконання, хоч би який тягар ти накладав на мене, я з радістю підставляю під нього плечі, бо я завжди переконаний у твоїй мудрості та в мудрості твоїх намірів.

Гай зробив паузу, щоб перевести дух, і замислився. Він був сердитий, але він не повинен дозволяти, щоб гнів зривався з його язика. Він образив царя, тож ліпше йому не ображати і бога. Він швидко пом’якшив свої завершальні слова:

– Проте у справі позначеного твоїм знаком варвара я не маю такої певності. Я врятував його ціною великих зусиль, але навіщо? Невже ти вважаєш, що він повинен тепер померти?

Гай зробив ще одну паузу, даючи богові час усвідомити свою логіку.

– Я тепер прошу тебе з усім притаманним мені смиренням… – Гай додав до своєї промови ложку меду: – з усім смиренням, щоб ти зробив свої наміри зрозумілими для свого завжди уважного й завжди слухняного слуги.

Гай знову зробив паузу, чи може він наважитися застосувати сильніші слова? Він вирішив, що цього робити не слід, і натомість простяг обидві руки до сонячного знака й заспівав хвалу Ваалові з усім умінням і красою, на які був спроможний. Звук його голосу, що тремтів і розбуджував солодкий біль у жаркому повітрі пустелі, яке перехоплювало дух, був достатнім, щоб примусити богів плакати, й, коли остання чиста нота завмерла в гарячому повітрі, Гай спустився в табір і бронзовою бритвою розітнув пухлину в лоні царя рабів. Манатассі зойкнув від болю навіть у стані марення, коли з рани бризнула отрута, густа, жовта й смердюча. Гай поставив на відкриту рану припарку зі звареного зерна, замотаного у клапоть тканини, облитої окропом, щоб вона висмоктала отруту.

Надвечір Манатассі вже не лихоманило, й він поринув у виснажений, але природний сон. Гай стояв над ним, усміхаючись і радісно киваючи головою. Він відчував, що йому вдалося завоювати цього велетня, який опинився в такому скрутному становищі, видерти його з чорної пащі смерті завдяки молитві та зусиллям. Його опанувала тепла гордість власництва, й, коли стара рабиня принесла йому повну чашу доброго зенґзького вина, Гай підняв її на честь сонного велетня.

– Боги віддали тебе мені. Ти мій. Відтепер ти житимеш під моєю протекцією, і я обіцяю її тобі.

І він осушив чашу.

Слабкість тіла душила його, притискаючи на твердому солом’яному матраці. Йому коштувало великих зусиль підняти голову або руку, й він ненавидів своє тіло, яке так його підвело тепер. Він повільно обернув голову й розплющив очі.

Із протилежного боку намету, на маті з плетеного очерету, сидів дивний маленький чоловічок. Манатассі подивився на нього з неприхованою цікавістю. Він нахилився над сувоєм дивного блискучого металу, який був почасти розгорнутий, і на м’якій поверхні того тонкого розгорнутого аркуша кінчиком загостреного ножа видряпував і нарізав якісь знаки. Щодня він гаяв багато годин на цю незвичайну роботу. Манатассі спостерігав за ним, стежачи за швидкими, схожими на пташині рухи його голови та рук, від чого подзвонювали сережки у його вухах, а густі пасма чорного волосся теліпалися над його спиною.