– Ми зможемо використати його як союзника. – Гай розпачливо намагався донести свою думку до царя. – З його допомогою ми зможемо укласти мирний договір із племенами. Ми зможемо вплинути на нього й використати його для того, щоб забезпечити недоторканість наших північних кордонів.

– Мирні договори з варварами! – гнівно вигукнув Ланнон. – Що за нісенітницю ти верзеш? Забезпечити недоторканість наших північних кордонів, кажеш ти? Одне й тільки одне зможе забезпечити недоторканість наших північних кордонів – гострий меч у дужій руці.

– Мій володарю, будь ласка, вислухай мене.

– Ні, Гаю. Я не хочу слухати тебе. Він повинен померти – і якнайшвидше. – Ланнон підвівся на ноги. – Сьогодні, на заході сонця. Приготуйся надіслати його.

І Ланнон пішов геть.

– Розпустіть легіон, – наказав Гай своїм командирам і кивнув головою наглядачу рабів, щоб той повів полоненого геть.

Але Манатассі ступив уперед, потягши за собою наглядачів, які тримали його ланцюги.

– Високонароджений! – покликав Манатассі Гая, який здивовано обернувся до нього.

Він не сподівався, що, звертаючись до нього, полонений застосує такий шанобливий титул.

– Чого тобі? – запитав Гай, подивившись на нього.

– Мене чекає смерть? – запитав Манатассі, й Гай кивнув головою.

– Так, смерть, – підтвердив він.

– Але ти заступався за мене? – наполягав Манатассі, й Гай знову кивнув головою. – Чому? – запитав цар рабів, і Гай не зміг йому відповісти.

Він розвів руки – рухом перевтоми й нерозуміння.

– Уже двічі ти намагався врятувати мене, – сказав цар рабів. – Спершу ти обернув лезо, яке мало розколоти мені череп, а тепер ти клопотався за мене. Чому?

– Я не знаю. Я не можу пояснити.

– Ти відчуваєш зв’язок. Зв’язок між нами, – оголосив Манатассі, і його голос пролунав низько й тихо. – Духовний зв’язок. Ти це відчув.

– Ні.

Гай похитав головою й поквапився геть, до свого намету. Він працював над своїми сувоями більшу частину полудня, розповідаючи про подробиці кампанії, про спалення села венді й битву біля броду, про нагороди та відзнаки в битві, про рабів, узятих у полон, про здобич і про славу, але він не міг примусити себе описати Манатассі. Цей чоловік скоро помре, тож нехай і пам’ять про нього помре разом із ним, не варто перетворювати її на примару, щоб вона переслідувала живих. Фраза, яку кинув Ланнон, застряла в його свідомості – «чорний звір» – і він користувався нею як єдиною згадкою про приреченого царя рабів.

Пополудні він поїв із Бекмором та ще кількома зі своїх молодих офіцерів, але його настрій заразив їх усіх, обід не вдався, а розмова була порожньою й пишномовною. Після цього Гай провів годину зі своїми ад’ютантом і квартирмейстером, даючи розпорядження по легіону, потім тренувався із сокирою, аж поки піт побіг по його тілу струмками. Він обтер і змастив тіло, одягся у свіжий одяг для жертвоприношення й пішов до намету Ланнона. Ланнон скликав нараду, група його радників та офіцерів сиділа півколом навкруг нього на шкурах і подушках. Ланнон підвів голову, усміхнувся й покликав Гая до себе.