Гай хапнув ротом повітря на це звинувачення, на його жахливе блюзнірство.

– Ти пошив мене в дурні, – повторив Ланнон. – Ти хочеш помістити цього варвара поза моєю досяжністю, ти прагнеш гратися у політику зі мною.

– Неправда, мій володарю. Я ніколи не посмів би.

– Ти посмієш, жерче. Ти посмієш украсти зуби з рота живого Великого Лева, якщо в тебе з’явиться така забаганка.

– Мій володарю, я твій вірний, найвідданіший…

– Ступай тихо, жерче. Я остерігаю тебе. Ти літаєш високо в чотирьох царствах, але ніколи не забувай, що твоя слава залежить від моєї ласки.

– Я це знаю дуже добре.

– Я, що прославив тебе, можу так само легко скинути тебе вниз.

– Я знаю, мій володарю, – смиренно відповів Гай.

– Тоді віддай мені цього варвара, – зажадав Ланнон, і Гай подивився на нього з виразом глибокого жалю.

– Він мені не належить, і тому я не можу віддати його, мій володарю. Він належить богам.

Ланнон заревів від безпорадної люті й схопив важку амфору з вином. Він пожбурив нею в голову Гая, але Гай ухилився з притаманною йому спритністю. Амфора влучила у шкіряну стінку намету, яка пом’якшила удар, і впала на землю, не розбившись, вино забулькотіло, виливаючись із шийки, й було всмоктане твердою землею.

Ланнон тепер підхопився на ноги, нависши над Гаєм, витягши перед собою стиснуті кулаки, тверді, як дерев’яні киї, біцепси на його руках перетворилися на опуклі клубки. Він тримав ці кулаки під носом Гая, і його світлі очі блищали синім, мертвотним світлом, браслети з червоного золота затанцювали на його ліктях, коли він затремтів від люті.

– Геть від мене! – сказав він здушеним голосом. – Забирайся швидше… поки… я…

Гай не затримувався, щоб почути кінець фрази.

Коли Ланнон Гіканус вийшов із Сета з особистою охороною в двісті вояків, Гай дивився, як він віддаляється, з мурів гарнізону і відчував холод остраху, самотній тепер і вразливий без ласки царя.

Гай спостерігав, як невеличкий похідний загін проходив між рядами легіону, й бачив, що Ланнон, убраний лише в легку туніку, ішов із непокритою головою, і його волосся у ранковому світлі сонця світилося, як сигнальний вогонь. Зброєносці супроводжували його в шоломах і нагрудниках, із луками, мечами та метальними списами. Його пігмей, начальник полювання, бушмен Ксаї, не відставав від Ланнона ні на крок; він повсюди супроводжував царя, наче тінь.

Легіон проводжав Ланнона вітальними криками, їхні голоси відлунювали від крутих берегів долини, й Ланнон вийшов у браму. Він був вищий за тих, хто оточував його, усміхнений, гордий і вродливий.

Він подивився вгору, побачив Гая на мурі – і його усміх на мить змінив розлючений погляд; знехтувавши невпевнений жест привітання Гая, він вийшов крізь браму й звернув на дорогу, яка вела на південь у гірський прохід і через пагорби до серединного царства.