Одного разу вони натрапили на стежці на лева. Великий самець, чиє тіло в місячному світлі здавалося сірим, із чорною гривою. Протягом кількох довгих секунд вони дивилися одне на одного, потім лев тихо рикнув і стрибнув у зарості чагарника біля стежки. Він нещодавно поїв, і дві людські постаті не зацікавили його.

Місяць, який був повним лише чотири дні тому, перекотився через зоряне небо й сховався за темним обрієм. Коли він зайшов, лише розмите світло зірок освітлювало їхню дорогу, й на крутому нерівному місці стежки Селена важко впала.

Тимон чув, як вона скрикнула, й швидко обернувся. Вона лежала на боку, тихо стогнучи.

– Ти поранилася? – запитав він й опустився навколішки біля неї.

– Моя щиколотка, – прошепотіла вона, й агонія зробила її голос хрипким.

Тимон оглянув її ногу. Щиколотка була гарячою на дотик, і коли він узяв її в руку, то відчув, як вона розпухає й перетворюється на тверду й гарячу кулю.

Він відтяв мечем кілька смуг від свого плаща й туго обмотав щиколотку, як навчив його Гай. Він працював із гарячковою поквапністю, й черви страху вже заворушилися в його нутрощах.

Він підняв Селену на ноги, але вона скрикнула, коли вся вага тіла налягла на поранену ногу.

– Ти можеш іти? – запитав Тимон, і вона спробувала прошкутильгати кілька болючих кроків.

Вона задихалася від болю, й дихання свистіло їй у горлі. Вона припала до Тимона й безнадійно похитала головою.

– Я не можу далі йти. Залиш мене тут.

Тимон опустив її на землю, а тоді випростався й позбувся всієї зброї та провізії. Він залишив собі лише короткий меч. Згорнув і зв’язав обидва шкіряні плащі, зробивши з них петлю для Селени, й помістив туди її тіло. Потім перекинув протилежний край петлі собі на шию й плече й підняв її. Вона лежала в нього на руках, а своїми руками трималася за його плече. Половина її ваги давила на петлю, що висіла на шиї в Тимона. Він рушив уперед, спускаючись крутою стежкою на дно долини.

Під кінець ранку петля натерла йому шию до рожевої смуги на чорній шкірі. Спека вже була дуже сильна, важка й гнітюча спека, що панує на дні долини, вона висмоктувала з нього останні решки його енергії. Пружність давно покинула ходу Тимона, й він пересувався лише завдяки силі свого духу, що була міцнішою за його фізичну силу.

На краю однієї з галявин, яка заросла травою, Тимон зупинився й прихилився до стовбура дерева мгоба-гоба. Він не опустив тіло дівчини на землю, бо боявся, що потім не знайде в собі сили знову її підняти. Його губи побіліли й пересохли, а очі змережили червоні вени. Груди йому здіймалися й тремтіли від його дихання.