Гай стрибнув униз із тіла, що билося в агонії і, пританцьовуючи, відбіг від помираючої тварини, яка досі смикала ногами і хоботом. Його опанувало тріумфальне відчуття полегкості. Він це зробив, він злетів угору на крилах бурі – і лишився живий.

Він почув пронизливий трубний голос другого слона й круто обернувся. Одного погляду було досить, аби показати йому, що він ще не завершив свого завдання, що боги досі випробовували його.

Задал дав маху. Його другий удар не влучив по сухожилку, й слон залишився на трьох ногах, але він тепер біг із великою швидкістю, переслідуючи людину. Задал відкинув убік сокиру й утікав нагору схилом, але слон його наздоганяв. Він кричав від люті й витягував хобот, швидко наближуючись до втікача.

Коли Гай звернув туди свій погляд, слон уже його зловив. Він обхопив хоботом тіло Задала й пожбурив його високо в повітря, воно злетіло понад вершинами найвищих дерев, обкрутившись там кілька разів.

Задал упав обличчям униз на скелясту землю, слон поставив одну ногу йому на спину, а хоботом відірвав йому голову від тіла, у той самий спосіб, у який селянин відриває голову курчаті, й відкинув її вбік. Вона пострибала й покотилася вниз крутосхилом, як дитячий м’яч.

Гай побіг до слона, здираючись угору косогором. Слон нахилився над знівеченим тілом і проткнув бивнем груди Задала. Він так захопився каліченням Задалового тіла, що Гай наблизився до нього ззаду без ускладнень. Він побачив глибокий поріз на задній частині слонового коліна там, де удар Задала не влучив по сухожилку, і сокира з грифами засвистіла в польоті. Цього разу вона не схибила.

– Я нагороджую тебе новим титулом. – Ланнон підняв чашу з вином, й очікувальна тиша запанувала серед вельмож і рицарів за столом. – Я нагороджую почесною бойовою відзнакою чоловіка, який злетів на крилах бурі.

Гай скромно опустив очі, трохи почервонівши у світлі смолоскипа під шкіряним дахом похідного намету Ланнона.

– Гай Бен-Амон – Сокирник богів! – Ланнон викрикнув титул, і вельможі повторили його, вітаючи Гая стиснутими кулаками. – Пий, Гаю! Пий, мій Сонячний Пташе! – сказав Ланнон, подаючи Гаю свою чашу з вином.

Гай цмулив вино, з усмішкою озираючись на компанію. Сьогодні вночі він не надто глибоко зазиратиме в чашу з вином. Він не хотів затьмарювати чи одурманювати своє відчуття радості. Боги відповіли йому, й він тепер сидів, щасливо всміхаючись, посеред галасливої гулянки, майже не чуючи сміху й жартів, натомість слухаючи голос у глибинах свого єства, який співав:

– Таніт! Таніт!

Коли він підвівся, щоб піти, Ланнон розлютувався, тягнучи його назад за поли туніки.