Знову пролунав голос, який запитав:

– Хто шукає Великого Чорного Звіра, хто полює на лева?

Жарка мовчанка й тиша тривали, потім раптом величезна кількість людей заворушилася й зітхнула, коли на підвищення вийшов чоловік.

Високий вінок із пер чаплі на його голові й розмір підвищення, на якому він стояв, зробили його схожим на бога. Плащ із леопардової шкіри звисав до землі навколо нього, й він стояв тихо, як високе дерево посеред трав’янистої рівнини, коли громоподібне привітання царю потрясло основи землі й неба.

Сторч відніс сокиру з грифами до підвищення й поклав її до ніг царя, потім поточився назад, і цар подивився через відкриту відстань, що їх розділяла, на Гая.

Гай випростався, намагаючись не звертати уваги на біль у своєму тілі, коли підійшов до підвищення й подивився вгору на Манатассі.

– Я мав би здогадатися, – сказав він пунічною мовою.

– Ти мусив убити мене, – сказав Манатассі і з під складок мантії витяг залізний кіготь. – А не озброювати мене цим.

– Ти не розумієш, – сказав Гай. – Твоє життя мені не належало, і я не міг узяти його. Я дав присягу.

– І ти досі вірний своєму слову, – мовив Манатассі, й Гай даремно шукав сліди насмішки в його голосі.

– А інакше я не вмію жити.

Гай почувався дуже стомленим; він покірливо чекав смерті. У нього не залишилося енергії, щоб сперечатися.

Манатассі зробив жест кігтем, показавши на вишикувані лави своєї армії.

– Ти бачиш, якого списа я викував?

– Бачу, – кивнув головою Гай.

– Хто може вистояти проти мене? – запитав Манатассі.

– Чимало намагатимуться, – сказав Гай.

– Ти теж серед них?

– Не думаю, що в мене буде шанс кинути тобі виклик, – усміхнувся Гай.

Манатассі подивився вниз на маленького горбаня в пошарпаній туніці зі зваляною бородою і синцями на обличчі й руках, брудного й побитого, але не приниженого й спроможного спокійно обговорювати свою долю.