– Опет – моя батьківщина. Це моя земля, мої люди, мої боги, тому вони не можуть бути злими.

– Я думав, ти чоловік із розумом, – рикнув Манатассі.

– Розум може привести чоловіка лише на певну відстань, а далі він повинен довіритися своєму серцю, – сказав Гай.

– Отже, ти мені відмовляєш?

– Так.

– Ти знаєш, що обираєш смерть?

– Так.

Манатассі підняв руку, залізні кігті блиснули в сонячному світлі, і Гай знав, що, коли рука впаде вниз, він помре. Він налаштувався зустріти свою смерть так само спокійно, як її роздавав.

Манатассі відвернувся. Потім через мить зітхнув, і його плечі, посмуговані грубими шрамами, піднялися.

– Ти пощадив мене, – сказав він. – Я пощаджу тебе.

Гай відчув велику слабкість від полегкості. Він не хотів помирати й нарешті дозволив собі подумати про Таніт і дитину. Отже, він зможе побачити свого сина, і його серце злетіло у височінь.

– Повертайся назад до Опета. Повертайся до свого царя. Скажи йому, що Манатассі, Великий Чорний Звір, наступає з півночі, щоб знищити його.

– Ти хочеш остерегти ворога? – запитав Гай. – Хіба я тебе цього навчав?

Манатассі усміхнувся.

– Застереження йому не допоможе, – сказав він. – Розкажи, що ти тут бачив. Розкажи про мою армію, і нехай у нього похолоне всередині. Скажи йому, я йду по нього і я не стану щадити нікого, я знищу навіть пам’ять про нього, щоб вона не бруднила землю. Скажи йому, що я йду, і я прийду швидко.

Манатассі підняв сокиру з грифами й подав її Гаю.

– Іди! – сказав він. – Усі борги між нами виплачені. Ти не маєш претензій до мене, і я не маю претензій до тебе. Коли я знову тебе зустріну, я тебе вб’ю.

Вони втупилися один в одного, стоячи так близько, що могли б доторкнутися один до одного, а проте розділені не меншою відстанню, аніж неозорість океанів або широчінь землі.

Гай обернувся й пошкутильгав геть у коридорі воїнів, що відкрився для нього, й жоден із них не перепинив йому шлях.