Пізніше того дня він відчув, що ґрунт під його ногами вирівнюється, так ніби вони вийшли на відкриту рівнину, й він почув запахи коров’ячого гною, диму та багатьох людей. Крім гупання по землі голих ніг тих, хто його супроводжував, і шелесту їхніх воєнних спідничок він почув широкий гомін голосів та шарудіння руху. Із цими звуками зливалося мукання багатьох корів, повітря тремтіло від звуків і руху, то було дзижчання вулика, яке попередило його про присутність великої кількості людей і тварин.

Нарешті вони зупинили його. Він стояв виснажений і спраглий під гарячим сонцем, мотузки із сиром’ятної шкіри врізалися йому в зап’ястки, а синці та порізи дуже боліли. Час минав повільно в мовчанці людей, які чогось чекали.

Нарешті гучно пролунав голос, і нерви Гая підстрибнули. Мовою венді голос запитав:

– Хто шукає чоловіка з пазурами лева, хто шукає чоловіка з ногами птаха?

Гай стояв мовчки, чекаючи, що хтось подасть знак, як йому поводитися, й на свій подив відчув холодний доторк заліза до своїх зап’ястків, і лезо перерізало йому пута. Він потер собі пальці, намагаючись відновити потік крові. Потім підняв руки до пов’язки на очах, чекаючи нового удару, але ніхто його не вдарив, і він послабив пов’язку й невпевнено закліпав очима в сліпучому сонячному світлі.

Його очі швидко пристосувалися, й він відчув, як його серце стрепенулося від шоку, коли він побачив те, що побачив. Гай стояв у центрі широкої рівнини, такої собі злегка увігнутої чаші, обрамленої низькими пагорбами.

Окрім кругової відкритої місцевості у сто кроків завширшки, в центрі якої стояв Гай, рівнина здавалася чорною від величезної кількості воїнів. Гай зі страхом скинув поглядом на цю кількість і не наважився навіть почати підрахунок їхнього числа. Він ніколи не повірив би, що земля може витримати таку масу, вона була нереальною, просто кошмарною – і враження нереальності підсилювалася погрозливою мовчанкою чорних орд. Лише пера їхніх головних уборів погойдувалися під млявим вітерцем розжареного полудневого повітря.

Спека та натиск людності загрожували задушити його, й він розпачливо озирався довкола, так ніби шукав дорогу до втечі. Сторч стояв біля нього й тримав на плечі сокиру з грифами. Гай відчув легке тріпотіння гніву проти зради цього чоловіка, проте вона здавалася йому мало важливою в порівнянні з грандіозністю ситуації, яку він щойно відкрив.

Сторч не дивився на нього, натомість він спостерігав за групою воєначальників венді, які стояли біля невисокого підвищення в протилежному кінці кола, чистому від людей. Підвищення було голим, але приваблювало увагу їх усіх, наче порожня сцена, на яку незабаром мають вийти головні актори.