- І це було підтверджено клятвою на розп’ятті? Воістину, небеса терплячі.

- І без розп’яття, — фиркнула вона, — сенсаційним повідомленням Вейраха повірили би. Адже репутація Рейнмара де Беляу в Шльонську вже склалася. Йому вже траплялося застосовувати чари з метою підкорення жінок… Досить згадати аферу з Аделею де Стерча… Ти трохи зблід, як я помітила. Зі страху?

— Ні. Не зі страху.

— Так я й думала. Повертаючись до суті: свідчення раубрітера ніхто не піддав сумніву. Нікого ніщо не змусило замислитися. Крім мене.

— Он як?

— Вейрах клявся, що викрадено було тільки одну панну, а саме Біберштейнівну. Тільки її. Друга панна залишилася біля скарбничка, їй наказали передати вимогу про викуп… Ти маєш щось додати?

— Не маю.

- І тебе нічого в цій історії не дивує?

— Нічого.

— Навіть те, що погоня не знайшла другої панни, Ютти де Апольда? Що наступного дня обидві панни повернулися у Штольц? Обидві разом, хоча, якщо вірити Вейрахові, одну протягом доби викрадали двічі, а другу — ні разу. Навіть це тебе не дивує?

— Навіть це.

— Ти не можеш бути аж настільки стійким відносно здивування, — вона раптом викривила губи, а в її синіх очах загорівся гнів. — А отже, ти насміхаєшся наді мною.

— Ти ображаєш мене, пані, такою підозрою. Або, що більш імовірно, бавишся мною.

— Як було з паннами, ти сам знаєш найкраще, з перших рук. Ти був там, не заперечиш, брав участь у нападі. Свідчення Вейраха вказують на тебе як на батька дитини Катажини Біберштайн, та ти й сам цього не заперечуєш, здається, лише натякаєш, що зближення відбулося за згодою. Що здається дивним, ба взагалі неправдоподібним… Але й не виключеним… Ти то бліднеш, то червонієш, хлопче. Це схиляє до роздумів.

— Звичайно, — вибухнув він. — Не може не схиляти. Мене апріорі визнали винним. Я ґвалтівник, це було вирішено на підставі свідчень такої вірогідної особи, як Ноткер Вейрах, розбійник і бандит. Як ката і кривдника доньки Біберштайн накаже мене стратити. Не давши мені, звичайно ж, можливості захищатися. А що я, коли мене тягтимуть на страту, буду то бліднути, то червоніти? Лементувати, що я невинний? Усі ґвалтівники так лементують. Але хто би їм вірив?

— Твоє обурення таке священне й щире, що я тобі майже вірю.

— Майже?

— Майже.

Вона погнала кобилу, виїхала наперед. Почекала на нього. Дивлячись на нього з усмішкою, якої він не міг розкусити.

— Перед нами Фаульбрюк, — вона показала на дзвіницю костелу, що стирчала понад лісом. Я хочу їсти. І пити. Тобі теж, Рейнмаре, не варто гребувати питтям, carpe diem[181], хлопче, carpe diem, хтозна, що принесе завтрашній день. А отже… Поїдемо на гоп, як звик був казати, коли був живий, мій родич, краківський єпископ Завіша з Курозвенк. Ти дивуєшся? Я, маєш знати, з великопольських Топорчиків, а Топорчики з Ружицями споріднені. Пришпор коня, лицарику. Їдемо на гоп!