— Гей! Стій!

Він зупинився так різко, що аж проїхався по слизькій траві, прямо під копита коня. Свого власного коня. Гнідка від Зеленої Дами, віжки якого тепер тримав високий смаглявий тип, який виглядав як мандрівний челядник.

— У сідло, — хрипко скомандував він, всовуючи йому до рук віжки. — У сідло, Рейневане з Беляви. На тракт! І не зупиняйся.

— Хто ти?

— Ніхто. Їдь! Риссю!

Він послухався.

* * *

Він не від’їхав далеко, ніч була непроглядно темна й страшенно холодна. Натрапивши біля дороги стіг, Рейневан глибоко зарився в сіно. Він клацав зубами. Від холоду і від страху.

У Цепловодах хтось замахнувся на його життя. Хтось намагався його вбити. Хто? Біберштейн, краще все обміркувавши?

Головорізи князя Яна, до якого могли дійти вісті? Слуги єпископа? Інквізиція? Ким були люди з виголеними тонзурами, які спостерігали за ним у постоялому дворі? І чому їх убили. Ким був тип з виглядом челядника, який його врятував?

Він губився у здогадах. Заснув, цілком розгублений.

* * *

На світанку Рейневана розбудив холод, а остаточно його вирвало зі сну калатання дзвонів. Зовсім, як виявилося, недалеких. Коли він випорпався зі стогу й роздивився, помітив міські стіни і вежі. Краєвид був знайомий. Містом, яке він розглядав в туманному та містичному ранковому світлі, була Нємча — Рейневан ходив тут до шкіл, здобував знання та куштував різок.

Він в’їхав у місто серед групки подорожніх. Зголоднілий, він орієнтувався радше на кухонні запахи, однак юрма, що заполонила вулиці, потягла його із собою в бік ринку. Ринок був повний людей, які стояли щільно, голова до голови.

— Страчувати когось будуть, — переконано заявив перший же, кого Рейневан запитав про причину збіговиська, кремезний чолов’яга в шкіряному фартуху. — Певно, колесуватимуть.

— Або на палю саджати, — облизала губи худа жінка в запасці, на вигляд селянка.