У тому числі план, як потайки наблизитися до Ніколетти”.

Двоє чоловіків з кутка тихо розмовляли, перехилившись над столом і наблизивши голови в каптурах. Вони впродовж уже досить тривалого часу ані разу не глянули в бік Рейневана. “Може, мені здавалося? — подумав він. — Може, це вже підозріливість, яка межує з хворобою? Я вже всюди вишукую і вбачаю шпиків. От хоч би й тепер, цей високий типчик біля шинквасу, смуглявий і темноволосий, схожий на мандрівного челядника, крадькома мене розглядає. Мені здається, що розглядає.”

“Отже, до Свидниці”, - вирішив він, встаючи й кидаючи на стіл кілька монет. З тих, якими його обдарувала Зелена Дама. До Свидниці, через Рихбах. На коні, якого йому дала Зелена Дама.

Вийшовши з задимленого приміщення, він вдихнув вечірнє листопадове повітря, в якому вже відчувався бореїв подмух зими — з віщуванням морозу й заметілей. “Дванадцяте листопада, — подумав він, один день після святого Мартіна. Через три тижні почнеться адвент. Ще через чотири буде Різдво”. Він трохи постояв, дивлячись на небо, що його захід сонця розмалював вогнисто-пурпуровими смугами.

“Вирушу на самому світанку, — вирішив він, входячи в провулок і прямуючи до стайні, в якій він залишив коня і в якій збирався ночувати. — Якщо не зволікатиму, встигну до Свидниці, перш ніж замкнуть ворота…”

Він спіткнувся. Об тіло. На землі, біля самого порогу халупи, лежав чоловік. Він розпізнав його тої ж миті. Це був один із тих, які сиділи в кутку, той, що мав кущисті брови. Тепер, коли каптур і шапка впали, було видно тонзуру, виголену глибоко, аж до тонкого вінчика волосся над вухами. Він лежав у калюжі крові. Його горло було перерізане від вуха до вуха.

Стріла з арбалета лупнула в балку над його головою з такою силою, що аж солома посипалася з дашка. Рейневан відскочив, зіщулився, друга стріла вбилася у побілену стіну біля самого його лиця, присипавши його вапняним пилом. Він кинувся панічно втікати; побачивши ліворуч чорну прірву провулку, без вагання у неї вскочив. Біля його вуха проспівало оперення наступної стріли.

Він перескочив якісь бочки, якусь купу гною, влетів у галерею. І тут зіштовхнувся з кимсь. Так сильно, що обидва впали.

Той інший схопився першим. Це був другий із тих, що сиділи в кутку, той, який мав лискуче обличчя. Рейневан схопив грубе поліно з купи під стіною, примірився до удару.

— Ні! — крикнув чоловічок з тонзурою, впираючись спиною в стіну. — Ні! Я не…

Захарчав, ригнув кров’ю. Не впав, повиснув. З-під його підборіддя стирчала стріла, яка прибила його до балок. Рейневан не чув свисту. Зіщулився і побіг у провулок.