— Я Агнеса де Апольда. Дружина чашника Бертольда Апольди. Мати Ютти де Апольда.

— Я здогадався.

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Мені цікаво, коли ти здогадалася.

— Раніше. Але годі про це.

— Фортуна до тебе прихильна, — продовжила вона. Ти просто-таки класичний приклад улюбленця долі. Але перестань спокушати лихо. Утікай. Зникни зі Шльонська, найкраще — назавжди. Ти тут у небезпеці. Біберштайн був не єдиним твоїм ворогом, у тебе їх багато. Рано чи пізно котрийсь із них упіймає тебе і покінчить з тобою.

— Я повинен залишитися, — він закусив губу. — Не виїду, поки не зустрінуся…

— З моєю донькою, так? — вона небезпечно примружила очі. — Я забороняю тобі це. Мені прикро, але я не погоджуся на цей зв’язок. Ти не є для Ютти гідною партією. Ян Зембицький справді позбавив тебе усього і все відібрав. Але я не настільки користолюбна, як Біберштайн, пережила б і вбогого зятя, багатого тільки серцем, нехай любов тріумфує в низькій халупці. Але я не дозволю доньці зв’язатися з переслідуваним вигнанцем. Ти сам, якщо маєш хоч трохи порядності, а я ж знаю, що маєш, не допустиш, щоб твої вороги твоїми слідами добралися до неї. Не наразиш її на небезпеку і шкоду. Підтвердь.

— Підтверджую. Але я хотів би…

— Не хочи, — негайно перебила вона. — Це не має сенсу. Забудь про неї. І дозволь їй забути. Минуло вже два роки, хлопче. Я знаю, що тобі це заболить, але скажу: час має велику здатність виліковувати. Стріла Амура, буває, застрягає глибоко. Але й такі рани з часом загоюються, якщо їх не роз’ятрювати. Вона забуде. Може, вже забула. Я говорю це не для того, щоб робити тобі боляче. Навпаки: щоб тобі полегшало. Тебе гризе думка про відповідальність, про обов’язок. Про борг. У тебе нема ніяких боргів, Рейнмаре. Ти вільний від зобов’язань. Може, я буду прозаїчна до болю, але що тут поетизувати? Те, що ви переспали, — це епізод, який не має значення.

Він не відповів. Вона підійшла до нього, дуже близько.

— Зустріч з тобою… — шепнула вона, обережно торкаючись його щоки. — Зустріч з тобою була приємною. Я буду її пам’ятати. Але я не хотіла би вже ніколи з тобою зустрітися. І бачити тебе. Ніколи і ніде. Це зрозуміло? Відповідай.

— Зрозуміло.

— На той випадок, якби тобі щось зайшло в голову, знай: Ютти нема в Шенау. Вона виїхала. Розпитування тамтешніх і навколишніх нічого не дасть: ніхто не знає місця її перебування. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— То прощавай.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ