— Матір’ю, — викрикнув хтось із зовсім протилежного кінця площі, голосом, який здався Рейневанові знайомим. — Матір’ю називає себе ця римська церква! А є змієм найлютішим, котрий труту на християнство пролив, коли хрест жорстокий проти Чехії воздвигнув кривавими руками, а підкупленими устами хрестовий похід проти праведних християн оголосив! Повна брехні попівська неправедність хоче вбити в Чехії безсмертну правду Божу, яка самого Бога має за примножувача та захисника! А хто на правду Божу руку піднімає — тому смерть і муки пекельні!

Чиновник з ешафота віддав накази, показав рукою, до того, хто кричав, стали продиратися крізь тисняву сумні солдати в чорних куртках.

— Рим — продажна дівка! — заревів хтось басом із зовсім нового місця. — Папа — антихрист!

— Римська курія, — пролунав подібний бас, але з зовсім іншого боку, — це шайка злодіїв! Не священики вони, а грішні лотри!

Бренькнула лютня, і добре знайомий Рейневанові голос заспівав голосно і дзвінко:

Люди почали сміятися, підхоплювати пісеньку. Алебардники і сумні металися в різних напрямках, матюкалися, штурхали і лупили ратищами, прочісували площу в пошуках крикунів. Марно.

У Рейневана були більші шанси. Він знав, кого шукати.

* * *

— Помагай Боже, Тибальде Раабе.

На звук слів голіард аж підскочив, гримнувся спиною в перегородку, налякавши коня, який стояв за нею. Кінь брикнув копитом у стіні стайні, захропів, інші коні підхопили хропіння.

— Панич Рейнмар… — Тибальд Раабе уже зміг вдихнути, але блідість ніяк не сходила з його щік. — Панич Рейнмар! У Шльонську? Очам не вірю!

— Я його знаю, — сказав супутник голіарда, карлик у каптурі. -Я його вже бачив. Два роки тому, на Гороховій горі, на зльоті з нагоди свята Мабон. Або, як ви говорите, aequinoctium[187]. З гарною панною був. Виходить, це свій.

Він стягнув каптур. Рейневан мимоволі зітхнув.

Яйцеподібну і видовжену голову істоти — щодо того, що це не була людина, сумнівів бути не могло — прикрашала щетинка рудуватого волосся, жорсткого, як їжачі колючки. Картину доповнював ніс, загнутий, як у папи на гуситській листівці, і витрішкуваті, порізані червоними жилками очі. І вуха. Великі вуха. Настільки великі, що слово “колосальні” саме просилося на язик.

Покруч зареготав, видно, радий з того, яке справив враження.

— Я — мамун, — похвалився він. — Не кажи, що не чув.