— Чув. Тільки що, на ринку. А отже, правда те, що про вас говорять…

— Що ми можемо довільно спрямовувати звук? — мамун відкрив рота, але його басовитий голос пролунав з-за спини Рейневана, який аж підскочив від несподіванки.

— Звичайно, можемо, — мамун радісно всміхнувся, а голос долинув звідкись збоку, з-за кінських стійл. — Для нас це завиграшки.

— У давні часи ми заманювали в цей спосіб подорожніх у болота, — говорило далі створіння, а його голос долинав щоразу з інших місць: з-за стіни, з-під скирти соломи, з горища. — Для розваги. Тепер теж заманюємо, але рідше, бо нам розваги набридли, скільки можна, до бісової мами. Але вміння часом може придатися…

— Я побачив і почув.

— Ходімо вип’ємо чого-небудь, — запропонував Тибальд Раабе.

Рейневан ковтнув слину. Мамун зареготав, натягнув на голову тісний каптур.

— Нема чого боятися, — посміхаючись пояснив голіард. — У нас це відпрацьовано. Якщо хтось дивується, ми кажемо, що він — чужоземець. Прибув здалеку.

— Зі Жмуді, - карлик висякався, витер ніс манжетою. — Тибальд навіть придумав мені жмудську кликуху. Насправді мене звати Малевольт, Йон Малевольт. Але на людях він називає мене Бразаускасом.

Корчмар поставив на стіл черговий дзбан, черговий раз зацікавлено подивився на мамуна.

— Як воно там у вас, на тій Жмуді? — не втримався він. — Теж така дорожнеча?

— Ще гірша, — серйозно відповів Йон Малевольт. — За звичайнісінького собі ведмедя правлять уже п’ятнадцять грошів. Я би переселився у ваші краї назовсім, але тутки троха занадто розводять трунки.

Корчмар відійшов, ніщо не вказувало на те, що він зрозумів натяк. Тибальд Раабе чухав голову. Він саме вислухав Рейневанові розповіді. Зосереджено, ані разу не перебиваючи. Здавалося, він поринув у спогади.

— Дорогий Рейнмаре, — сказав він нарешті, облишивши дратівливу манеру титулувати його “паничем”. — Якщо ти чекаєш від мене поради, то вона буде просто-таки банально проста. Утікай зі Шльонська. Я застеріг би тебе, що в тебе тут багато ворогів, але ж ти й сам прекрасно про це знаєш. Це ж через них ти тут, хіба ні? Тож послухайся доброї поради: утікай до Чехії. Твої вороги трошечки занадто могутні, щоби ти міг їм зашкодити.

— Справді?

— На жаль, так, — голіард проникливо подивився на нього, майже прошив поглядом. — Особливо ж Ян, зембицький князь, — це трохи зависоко, як на тебе. Я знаю, що він заграбав твій маєток, я бачив, як він змарнував сукновальню пана Петра. І досить багато знаю про обставини смерті Аделі Стерчевої, щоб здогадатися, які в тебе наміри. І раджу: облиш їх. Для князя Яна твоя помста — це, вибач за порівняння, так, якби пес на сонце гавкав.