— У дорогу! — заревів він басом, поплескуючи підвішений біля сідла гудендаг. — У дорогу, панове шляхта! А ви чого витріщилися, сільські телепні? Хами? Свинопаси?

Мешканці поселення Граувайде дивилися похмуро.

* * *

Коли настала пора, яку називають intempesta[191], а монастирське село Гдземєж окутала і взяла в безроздільне володарювання непроникна й чорна темрява, до слабо освітленого постоялого двору “Під дзвінком” підкралися двоє людей. Обидва були вбрані в чорні куртки, облягаючі, але такі, що не сковували рухів. Голови й обличчя обох були закутані в чорні хустки.

Вони обійшли трактир, знайшли на задвірку вхід до кухні, безшумно пробралися досередини. Сховавшись у темряві під сходами, дослухалися до нетвердих голосів, які все ще, незважаючи на пізню годину, долинали з кімнати для гостей на другому поверсі.

“П’яні в дим”, - жестами дав знати один із вбраних у чорне другому. “Тим краще, — відповів другий, також користуючись умовною абеткою знаків. — Я чую тільки два голоси.”

Перший якийсь час прислухався. “Трубадур і карлик, — просигналив він. — Наша взяла. П’янющий провокатор спить у кімнаті поруч. До роботи!”

Вони обережно піднялися сходами. Тепер вони виразно чули голоси співрозмовників, а головно один голос, не надто виразний монолог басом. З кімнатки поруч долинало розмірене і голосне хропіння. У руках вбраних у чорне чоловіків з’явилася зброя. Перший видобув лицарську мізерикордію. Другий швидким рухом розкрив наваху — складаний ніж з вузьким і гострим як бритва клинком, улюблену зброю андалузьких циган.

За поданим знаком вони увірвалися в кімнатку, обидва тигрячими стрибками скочили на лежанку, причавили і придушили периною людину, яка там спала. Обидва одночасно встромили ножі. Обидва одночасно зрозуміли, що їх обдурено.

Але було вже пізно.

Перший дістав гудендагом у потилицю і звалився, як дерево під сокирою лісоруба. Другого повалив удар точеної ніжки стола, завданий не знати звідки. Обидва впали, але все ще були притомні, звивалися на підлозі, як черв’яки, дряпали дошки. Доти, доки удари гудендага не повибивали цього з їхніх голів.

— Обережно, Малевольт, — почули вони, перш ніж провалилися в ніщо. — Не повбивай їх.

— Нема чого боятися! Ще тільки разочок лупну, і фертик.

* * *

Один зі зв’язаних мав волосся світле, як солома, такі самі брови і вії, таку саму щетину на широкому і виступаючому підборідді. Другий, старший, сильно лисів. Жоден не озвався ні словом, не видав ні звуку. Вони сиділи, зв’язані, спершись спиною на стіну, і тупо дивилися прямо перед собою. Їхні обличчя були мертві, застиглі, без сліду емоції. Вони мусили би бути хоч трохи здивовані, ошелешені — от хоч би й тим, що, попри звуки п’янки, жоден з їхніх переможців не є нетверезим. Тим, що звуки долинали з місця, в якому нікого не було, тим, що на них чекали, що вони потрапили в детально обдуману й налаштовану пастку. Вони мали би бути здивовані. Може, й були. Але не виявляли цього. Тільки часом мигтіння свічки змушувало їхні мертві очі оживати. Але це була тільки ілюзія.