Тремтячими долонями він пестив її куртку, гладив делікатний пушок і дрібну фактуру фаландиша[196], упивався виклично різкою шорсткістю квітчастих вишивок, стежив дрижачими пальцями за складками і потовщеннями швів, які мали запах таємниці, гладив пучками, хапав, стискав і пестив збудливо тверді ґудзи і ґудзички, гачки і гачечки, прекрасно таємничі запонки, застібки, пряжки і буклі. Серед зітхань обдаровував ласками грубе сплетіння вовни шалі, яке приємно лоскотало пальці, гладив підвійку, божественну ніжність дорогого турецького кофтиру[197]. Занурював обличчя в хутро коміра, що розсівало духмяні пахощі Аравії. Ютта нерівно дихала й спазматично постогнувала, напружуючись під його руками, притискалася щокою до стьобаного сукна, а її нігті впивалися в рукави його куртки.

Різким рухом він зняв з неї ковпак, тремтячими пальцями розкутав шаль, яка ув’язнювала шию і була переплетена, ніби змій Йормунганд, нетерпляче відсунув край шовкової підвійки, добрався, немов Марко Поло до Китаю, до її наготи, до нагої шкіри щоки і до розкішно безсоромної наготи вуха, що визирало з-під тканини. Він торкнувся її вуха нетерплячими губами. Ніколетта застогнала, напружилася, обняла його за ватований комір, хижою рукою хапаючи, стискаючи й пестячи слизьку і латунну твердість пряжки його пояса.

Міцно обнявшись, вони притиснулися вустами у поцілунку, довгому і пристрасному Дуже довгому і дуже пристрасному. Ютта зойкнула.

— Мені холодно в зад, — палко дихнула йому прямо у вухо. — Я промокаю від снігу.

Вони піднялися. Ними аж трясло — від холоду і збудження.

— Сонце заходить.

— Заходить.

— Я мушу повертатися.

— Ніколетто… А чи ми не могли б…

— Ні, не могли б, — шепнула вона у відповідь. — Я живу в монастирі, я ж тобі говорила. І почався адвент. Не можна в адвент…

— Але… Але я… Ютто…

- Їдь, Рейнмаре.

Коли він озирнувся востаннє, вона стояла на узліссі, палаючи світлом сонця, що хилилося до заходу. У цьому сяйві та зимовому блиску, він ствердив це з вражаючою впевненістю, вона вже не була Юттою де Апольда, чашниківною з Шенау, конверсою в кларисок. На узліссі, верхи на сивій кобилі, була богиня. Промениста постать предивної краси, неземна з’ява, divina facies, miranda species[198]. Небесна Венера, володарка стихій. Elementorum omnium domina[199].

Він кохав її й обожнював.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

у якому відбуваються численні зустрічі, розділені друзі знову сходяться, і настає Рік Божий тисяча чотириста двадцять восьмий. Рік, який буде багатим на події.