— Дроссельбарт?

— Так, Рейнмаре?

— Вас було четверо. Є троє. А спочатку? Хіба вас не було більше?

— Було. Але втряслося.

* * *

Дроссельбарт, Бісклавре й Жехорс поселилися “Під дзвінком” з безтурботною невимушеністю бувалих у бувальцях, яку Рейневан доти знав і бачив тільки в Шарлея. Корчмар спочатку мав невиразну міну, його очі бігали, але його заспокоїв вручений йому Дроссельбартом показний і напханий до металевої твердості капшук. І запевнення Рейневана, що все гаразд і так і має бути.

Реакція і міна корчмаря була нічим порівняно з реакцією і міною Тибальда Раабе, який з’явився в Гдзємежі наступного дня. Голіард буквально остовпів. Ясна річ, він негайно впізнав Бісклавре і знав, з ким має справу. Однак він довго не міг охолонути і позбутися недовірливості, знадобилася довга і чоловіча розмова. Наприкінці неї Тибальд Раабе зітхнув з полегшенням. І передав звістку, яку приніс.

З дня на день, заявив він, до Гдзємежа приїде емісар, посланець Прокопа і Неплаха.

* * *

“Днем на день” виявилося аж п’яте грудня, п’ятниця після святої Барбари. А довгоочікуваним посланцем від Прокопа і Флютика був, на превелике здивування, але й не на меншу радість Рейневана, старий знайомий: Урбан Горн. Друзі багатослівно привіталися, але невдовзі вже Урбану Горну підійшла черга дивуватися — коли він побачив, як перед ним стають у ряд Дроссельбарт, Жехорс і Бісклавре.

— Я би швидше смерті сподівався, — признався він, коли після представлення вони залишилися наодинці. — Неплах прислав мене, щоб я допоміг тобі в пошуках Фогельзангу. А ти, погляньте-но, не тільки їх знайшов, а ще й явно обласкав. Вітаю, друже, від усього серця вітаю. Утішиться Прокоп. Він розраховує на Фогельзанг.

— Хто передасть йому звістку? Тибальд?

— Звичайно, Тибальд. Рейневане?

— Що?

— Цей Фогельзанг… Їх лише троє… Малувато… Більше не було?

— Було. Але втряслося.