— Я дряпну твого коня, — череполиций ніби читав Рейневанові думки. — Лише дряпну його стрілою. Кінь рвонеться і скине тебе з містка. Твої господарі з Інквізиції, коли знайдуть тій труп на дні яру. з поламаними кістками, вирішать, що це випадок. Просто спишуть на витрати і забудуть.

— Я не служу Інквізиції.

— Мені однаково, кому ти служиш. Я провокатора нюхом чую. Твій сморід долітає аж сюди.

— У мене не менш чуткий ніс! — Рейневан, хоч аж заціпенів від страху, вдавав зухвалого. — А мені тут смердить зрадником, злодієм і розтратником, а до того ж звичайнісіньким розбійником. З мене досить теревенів з тобою. Стріляй, убий мене, продажний лайдаку. Ох і тішить мене думка про те, що зробить з тобою Неплах, коли тебе вхопить.

— Ти трясешся від страху, нишпорко, — сказав блондин. — Кожен нишпорка — боягуз.

Рейневан відпустив трензелі, дістав стилет.

— Увійди на кладку, пане відважний у перевазі, - прогарчав він. — Тут місце якраз для двох! Ну ж бо, ставай! Чи, може, ти носиш цей іспанський ніж тільки проти тих, хто спить?

Череполиций опустив арбалет, сухо засміявся. Смуглий челядник завторив, за мить зареготав і блондин.

— Один в один, — сказав він. — Викапаний брат.

— Викапаний брат, — повторив череполиций. — Під’їдь до нас, Рейнмаре з Беляви, брате Петера з Беляви. Ми хочемо потиснути тобі правицю, Рейневане, брате нашого бойового друга, незабутнього Петерліна.

Рейневан стягнув хропучого коня з кладки. Вираз його обличчя був бойовий, а дрижання колін він стримував. Череполиций потиснув йому руку, ляснув по плечу. Зблизька було видно його надзвичайну худорбу, просто-таки скелетну комплекцію.

— Вибач нам зайву пильність, — сказав він. — Нас неї навчило життя. Завдяки ній ми живі.

— Як ти правильно здогадався, — тягнув далі він, — ми — Фогельзанг. Ми не зрадили, не перевербувалися, не перейшли на інший бік. Не розтратили довірених нам коштів. Ми готові до дій. Віримо, що ти прибув від Прокопа і Неплаха. Віримо, що ти їх представляєш, що маєш від них повноваження. Що з їхнього наказу маєш нами покерувати, бо час настав. Тож керуй, Рейневане. Ми довіряємо тобі. Мене звати Дроссельбарт.

— Бісклавре, — подаючи руку, представився блондин.

— Жехорс, — долоня смуглого челядника була тверда і шорстка, як нестругана дошка.

— Дякую за коня в Цєпловодах.

— Нема за що, — очі Жехорса були ще твердіші, ніж долоня. — Нам було цікаво, куди ти на цьому коні поїдеш.

— Ви їхали слідом?

— Ми хотіли знати, куди ти поїдеш, — повторив луною блондин, Бісклавре. — У кого шукатимеш допомоги.

— Ці ченці…